Розгортання національно-визвольного руху в Україні
Особливо яскраво це проявилося в Україні, перетвореній консервативним керівництвом на чолі з компартією на справжній «заповідник комунізму». Але прагнення відмежуватися від процесів, що відбувалися в центрі, обернулося для партійних і державних структур УРСР катастрофічною втратою авторитету і справжньою суспільною ізоляцією. Компартії пригадали всі злочини, до здійснення яких вона була причетна: червоний терор громадянської війни, насильницьку колективізацію, голод, Чорнобильську катастрофу 26 квітня 1986 р., русифікацію та багато іншого. Суспільно-політичне життя в республіці поступово виходило з-під впливу КПУ. В Україні починається процес формування громадсько-політичних груп, об’єднань, опозиційних існуючому режиму. У 1987 р. у Києві почав роботу Український культурологічний клуб (УКК), відновила роботу Українська ґельсинкська Спілка (УГС), з’являються інші об’єднання демократичної орієнтації. Найактивніше діяли вони в Західній Україні, звідки хвиля мітингів і демонстрацій поширювалася по всій республіці.
Усе більші маси українського населення переконувалися в безперспективності збереження Радянського Союзу. Це було надійним фундаментом національно-визвольного руху, який охопив у цей період найширші верстви суспільства. Це стало можливим завдяки зростанню національної свідомості українського суспільства та злиттю в єдиному руслі двох течій — українського дисидентства й національно орієнтованої партноменклатури, яку існування радянської імперської системи гнітило політично й економічно.
Компартія України, державні структури прагнули зупинити зростання демократичного руху в Україні. Але, незважаючи на це, чисельність руху в усіх регіонах України — від Львова до Луганська — зростала. Логічним наслідком цього став Установчий з’їзд Народного руху України, що відбувся 8–10 вересня 1989 р.