Російська імперія наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.
Росія на зламі XIX–XX століть стала на шлях модернізації, становлення і розвитку індустріального суспільства. Головною метою російського варіанту модернізації було прагнення наздогнати у своєму розвиткові індустріальні країни, не допустити надто великого відставання у військово-економічній галузі, включитися до світової економічної системи і таким чином відстояти свої національні інтереси.
За рівнем свого розвитку, швидкістю та інтенсивністю індустріалізації Росія належала до аграрно-індустріальних країн , зі слабко-середнім рівнем розвитку капіталізму (82 % населення було зайнято в сільському господарстві). Економіка Росії характеризувалася:
— «наздоганяючим», форсованим характером розвитку капіталізму;
— формуванням економіки багатоукладного типу (поряд із капіталістичними зберігались і докапіталістичні, феодальні і патріархальні уклади);
— чимало починань в економічному розвиткові ініціювалися не суспільством, а державою;
— нестійким, кризовим розвитком суспільства.
У 1891–1900 рр. Росія здійснила гігантський стрибок у своєму індустріальному розвитку. За десятиліття обсяги промислового виробництва в країні збільшились удвічі, зокрема виробництво засобів виробництва — утричі. Під час промислового піднесення протяжність залізничних шляхів у Росії зросла утричі (до 60 тис. км), у п’ять разів збільшилася виплавка чавуну, у 6 разів — видобування вугілля в Донбасі. Росія виробляла стільки ж машин, скільки ввозила. Країна стала головним експортером зерна у світі. У результаті фінансової реформи, проведеної С. Ю. Вітте, до 1900 р. було виплачено величезний зовнішній борг Росії, приборкано інфляцію, введено золотий еквівалент рубля.
У Росії створюються монополії (картелі, синдикати, трести) — великі господарські об’єднання, що зосередили у своїх руках значну частину виробництва і збуту товарів. Серед них: «Продамет», «Кровля», «Гвоздь», «Продуголь», «Продвагон» та ін.
Характерною особливістю промислового розвитку стало широке залучення іноземних інвестицій.
Важлива особливість капіталістичної еволюції Росії полягала в тому, що значну роль в економічному житті, становленні основних елементів нових відносин відігравало самодержавство. Воно створювало казенні заводи (військове виробництво), які вилучалися зі сфери вільної конкуренції, контролювало залізничний транспорт і будівництво доріг тощо. Держава активно сприяла розвитку вітчизняної промисловості, банківської справи, транспорту і зв’язку.
Незважаючи на прискорений розвиток промисловості, провідним за питомою вагою в економіці країни залишався аграрний сектор. Росія посідала перше місце у світі за обсягом виробленої продукції: її частка складала 50 % світового збору жита, 25 % світового експорту зерна. Водночас треба відзначити, що аграрний сектор економіки був залучений до процесів модернізації лише частково. Нові форми господарювання запроваджувались на землях поміщиків і заможних селян. Переважна більшість селян застосовувала старі, малоефективні форми ведення господарства. На селі зберігалися напівкріпосницькі і патріархальні пережитки: общинна система землеволодіння і землекористування. Саме проблеми сільського господарства стали стрижневими в економічному, соціальному і політичному житті країни на початку століття.
Таким чином, Росія ступила на шлях модернізації з відставанням від країн Західної Європи. Самодержавство, збереження адміністративно-феодальних методів господарювання гальмували економічний розвиток.
Процес формування в Росії соціальних шарів населення, притаманних індустріальним суспільствам, відбувався швидкими темпами. Як свідчив перепис населення 1897 р., загальна чисельність жителів імперії становила 125,5 млн. чоловік. На 1 січня 1915 р. вона досягла 182 млн. 182 тис. 600 чоловік. За цей період чисельність тих, хто жив за рахунок продажу своєї праці, збільшилась у півтора рази і склала майже 19 млн. чоловік. Ще більш інтенсивно зростала кількість підприємців. У тісному взаємозв’язку з розширенням капіталістичного виробництва знаходились показники чисельності міського населення. За аналогічний період кількість городян збільшилась з 16,8 до 28,5 млн. чоловік.
Незважаючи на зазначені зміни, у Росії основу соціальної структури, як і раніше, складали стани — замкнені групи людей, наділені певними правами та обов’язками, що мали спадкоємний характер. Панівним станом залишалось дворянство (близько 1 % населення). Дворянство поділялось на два розряди: родове й особисте. Родове було спадкоємним, особисте — ні. Хоча роль дворянства в економічному житті країни зменшувалося, воно, як і раніше, залишалося привілейованим станом. До привілейованих станів належали почесні й вельможні громадяни - верхівка городян.
Особливим станом було духовенство і гільдейське купецтво. Значну частину міського населення становили міщани — крамарі, ремісники, робітники й службовці.
Особливий військово-служилий стан складали козаки — донські, кубанські, уральські. Вони мали право на землю, відбували військову службу, зберігали певні традиції козачого середовища.
На початку XX століття в Росії швидкими темпами формуються буржуазія, робітничий клас, інтелігенція.
Буржуазія стає наймогутнішим з економічної точки зору класом. Буржуазія формувалась із різних соціальних прошарків, мала у власності підприємства, земельні наділи, зосереджувала у своїх руках великі капітали. Однак у Росії буржуазія, на відміну від країн Західної Європи, не перетворилася на могутню самостійну силу. Це пояснювалось тим, що російська буржуазія виявилась залежною не від ринку сировини і товарів, а від уряду, що виступав як монополіст на цих ринках. Високі прибутки у виробництві були пов’язані з умінням отримати державне замовлення і субсидії на його реалізацію. Ці умови вимагали від капіталіста не якостей підприємця, а, швидше, придворного, якому відомі всі лазівки при дворі. Як результат — капіталіст цінував не свободу, а близькі стосунки з імператором й урядом. Таке становище сприяло збільшенню питомої ваги й автономному функціонуванню особливої соціальної групи — чиновництва. Економічним підґрунтям зростання ролі даного прошарку населення стала наявність широко розгалуженого державного капіталістичного господарства: банків, залізниць, казенних заводів, державних земель тощо. До 1917 р. у країні налічувалось до 500 тис. чиновників різного рангу.
Селянство, як і раніше, становило переважну частину населення країни. Однак проникнення в село товарно-грошових відносин сприяло його розшаруванню. Одна частина селян поповнювала лави пролетаріату, інша розширювала своє господарство, поступово витісняючи поміщиків з ринку сільськогосподарської продукції і скуповуючи їхні землі.
Особливості «переформування» соціальних прошарків населення в Росії викликали серйозні суперечності як усередині певної версти населення, так і між окремими верствами (дворянство — буржуазія, дворянство — селянство, буржуазія — робітники, влада — народ, інтелігенція — народ, інтелігенція — влада та ін.). Незрілість середніх прошарків, розрив «верхів» і «низів» обумовлювали нестабільне, нестійке становище російського суспільства.
На початку XX століття Росія залишалась самодержавною монархією. Представницькі органи влади не формувались. Уся законодавча, розпорядча і судова влада зосереджувалася в руках імператора. Більшість підданих вважали самодержавну владу звичною і стабільною. Близькість до монарха створювала для багатьох реальні можливості впливу на політичне й економічне життя країни.
Вищі державні установи «Державна рада» и «Сенат» виконували роль дорадчих органів. До 1905 р. Росія не мала об’єднаного уряду. Кожен міністр доповідав про справи свого міністерства безпосередньо імператору.
Судовий устрій у цілому ґрунтувався на судовій реформі 60-х років XIX століття. Охороною державної безпеки займався Департамент поліції. Важливим державним інститутом була армія. У країні діяла загальна військова повинність, хоча поряд із цим існувала і розвинена система пільг і відстрочок від призову.
В організації життя країни значну роль відігравало місцеве самоврядування — земства. Земства обирались представниками селян, землевласників і городян. Сфери їхньої діяльності охоплювали майже всі питання місцевого життя.
Події першої Російської революції 1905–1907 рр. змусили владу піти на перетворення існуючого політичного устрою. Маніфест 17 жовтня 1905 р. «Про вдосконалення основ державного управління» подарував населенню свободу совісті, слова, зібрань, спілок. Незабаром було прийнято закон про вибори до Державної думи.
Дума брала участь у розробленні законопроектів, розглядала державний бюджет, обговорювала питання будівництва залізниць і заснування акціонерних товариств. Пізніше було реформовано Державну Раду, що стала верхньою законодавчою палатою. Вона одержала право затверджувати або відхиляти закони, схвалені Думою. Незважаючи на збереження законодавчої влади, був зроблений крок у бік лібералізації суспільства. Новий політичний устрій характеризувався тим, що законодавча влада належала імператору і двопалатному парламенту, а вища виконавча — імператору і відповідальним перед ним міністрам, вища судова і контролююча — сенату.