Школяр України



Іван Вишневський, 5 розділ, Іван Франко

 

V

«О, вітай, моя домівко,

тиха пристане по бурях,

до якої ненастанно

здавна-здавна я тужив!

 

Камінь тут довкола мене —

се тверда, незламна віра,

се мій дім і мій притулок,

подушка і накриття.

 

Хрест отсей — то мій товариш,

мій повірпиі; у дпі смутку,

оборона від спокуси

і підпора в скону час.

 

Небо синє, що крізь отвір

загляда в мою печеру,—

се надія, що полине

у той шлях душа моя.

 

Сонце ясне, що при сході

на часок в мою домівку

сипле золото й порфіру,—

се великий божий дух,

 

що в блаженнії хвилини

грішну, скорбну людську вдачу

ущасливлює безмірних

райських розкошів чуттям.

 

А те море лазурове,

що там гріється на сонці,

а внизу тут б’єсь о скали,

і хлюпочеться, й реве,—

 

се життя земного образ

ясний, тихий та принадний,

коли здалека дивиться,

а гіркий, страшний вблизу.

 

Се мій світ. Усе змінчиве

щезло геть. Затихли крики,

гомін бою життьового

тут мене не долетить.

 

Щезло все дрібне, болюще,

що чуття в душі ворушить

і увагу відвертав

від найвищого єства.

 

Полишилось лиш постійне,

супокійне і величне.

Про постійне і величне

думай тут, душе моя».

 

Так балакав сам до себе

у яскині своїй старець,

що ще вчора звавсь Вишенський,

а сьогодні вмер для всіх.

 

Так балакав не устами —

він устами вже давненько

відовчився промовляти,

тільки голос духа чув.

 

І в яскині у куточку

сів на камені, плечима

сперся о стіну холодну,

голову схилив униз.

 

Голова його могутня

на худій, жилястій шиї

гнулася сама вдолину,

мов на тичці той гарбуз.

 

Сперши бороду на груди,

впер він зір у одну точку

і сидів отак недвижно

довго-довго, наче спав.

 

Зразу все немов померкло

перед ним, і дрож пробігла

по худім, старечім тілі,

і зомліли змисли всі.

 

Потім мов теплом дихнуло,

і по тілі розлилося

щось солодке, м’яко-м’яко

попід шиєю пройшло.

 

І в душі мелькнула мати,

як його малим хлоп’ятком

попід шийку лоскотала,

ах, а він сміявсь, сміявсь!

 

Потім слух його прочнувся;

мов діамантова нитка,

тон якийсь потягся довгий —

любий, радісний такий!

 

І душа, мов той метелик,

десь летить за любим тоном;

та чимдалі тонів більше

і все дужчають вони.

 

Вже гармонія могутня

ллється синьою рікою,

і розкішні тони, бачся,

небо й землю обняли.

 

І пливе душа аскета

на гармонії величній,

мов на морських хвилях лебідь,

вверх гойдається, то вниз.

 

Поміж небом і землею

вверх, то вниз душа аскета

розколисана несеться

швидше, швидше, розкішніші

 

І гармонія велична

робиться фіолетова,

далі синьо-лазурова,

далі пурпуром ярким.

 

Ось із хвиль тих пурпурових

стрілив промінь золотистий,

вибухнув вулкан огнистий,

ріки світла иотенли.

 

Розлилось безмежне море

світла ясно-золотого,

і зелено-золотого,

й білого, неначе сніг.

 

Грають світляні каскади,

величезнії колеса

у всіх кольорах веселки

котяться по небесах.

 

І рука якась незрима

розпуски барвисті пасма,

розпуска могутні тони

з краю світу аж на край.

 

Розпускає, порядкує,

і збирає, і мішає —

мов калейдоскоп гігантський,

грає світ весь перед ним.

 

Мов дитя, душа аскета

потонула в тому морі

тонів, фарб, у тім розкішнім

захваті — і він заснув.

 

 

Copyright © 2011-2017 Школяр України.
All Rights Reserved.