2. Перська держава. Кіммерійці та скіфи на території сучасної України
У ІІ тисячолітті до н. е. були поширені бронзові знаряддя (бронза — сплав міді з оловом та іншими домішками). Цей час відносять до бронзового віку. Для цього віку крім розвитку металургійного виробництва і виготовлення бронзових предметів важливим було завершення відокремлення скотарства від землеробства, поява кочового скотарства і подальший розвиток орного землеробства з використанням биків як тяглової сили. Це був перший великий суспільний поділ праці: пастуші, скотарські племена виділялися із загального складу стародавніх племен. У цей час скотарство стало основним заняттям чоловіків, які почали відігравати головну роль у господарському житті. Чоловік посідав чільне місце і в землеробстві, металургії, обміні, у суспільному житті. У зв’язку з цим відбувся перехід від матріархату до патріархату — батьківського роду, де рід уже складався з кількох сімей, які походили від батька (родичі за батьківською лінією). У такому роді вирішальною стала влада чоловіка. Нові робітники з’являлися в результаті воєн: полонених обертали на рабів. Рабство у бронзовий вік було патріархальним, раби виконували здебільшого найтяжчі роботи. У цей час у первісному суспільстві почався розподіл на класи: зміцнювалася патріархальна сім’я, поглиблювалася майнова нерівність, з’являлися багаті й бідні, виникла приватна власність.
Залізний вік. Наприкінці ІІ — на початку І тисячоліття до н. е. на території Східної Європи люди навчилися виплавляти залізо з руди і виробляти з нього знаряддя праці, зброю й господарські та побутові речі (мечі, сокири, серпи, наральники і т. ін.). У VIII–VII ст. до н. е. видобування заліза й виготовлення з нього різних предметів було добре освоєно, залізо стало широко використовуватися у господарстві. Поступово руйнувалася первісна домашня община, припинилися спільне володіння землею і спільний її обробіток. Орна земля почала передаватися в користування окремим сім’ям і згодом перетворюватися на їхню приватну власність. Нерідко окремі сім’ї переселялися в інші місця, змішувалися з іншими, кровно не спорідненими. Родова община кровних родичів із часом перетворюється на сусідську, територіальну общину. Окремі племена об’єднувалися в союзи споріднених племен.
Кіммерійці. Серед народів, які населяли територію Пів-нічного Причорномор’я, Криму і Кавказу, першими в писемних джерелах (ассирійських, грецьких та ін.) названо кіммерійців (приблизно з Х до першої половини VII ст. до н. е.). Вони займалися скотарством і землеробством. Про них згадує Гомер в «Одіссеї». Кіммерійці виробляли і застосовували мідні й бронзові знаряддя праці та речі, мали добре кінне військо, здійснювали походи в Малу Азію. У них з’являються й залізні вироби — мечі, кинджали та ін. У VII ст. до н. е. скіфські племена витіснили кіммерійців із Причорномор’я й частково асимілювали їх. Їхнє державне утворення — Кіммерія (IX–VII ст. до н. е.) — розпалося й зникло з історичної арени.
Таври. У ІХ–І ст. до н. е. у гірських районах Криму і на узбережжі Чорного моря, у місцевостях, які давні автори, зокрема Геродот, називали Таврикою, жили племена таврів. Таври займалися землеробством, скотарством, рибальством, полюванням. Жили вони замкнутими общинами, для житла використовували печери. У ІІ ст. до н. е. Таврику завоював понтійський цар Мітридат VI Євпатор, а в другій половині І ст. до н. е. її територію захопили римські війська.
Скіфи. У VII-III ст. до н. е. у степових районах Пів-нічного Причорномор’я, на території сучасної Південної і ПівденноСхідної України, а частково у Криму панували скіфські племена, що прийшли зі Сходу. Скіфами почали називати представників різних племен, а всю територію півдня між Доном і Дунаєм називали Скіфією. Племена, які з давніх часів жили на великій території між Дністром і Доном, займалися в основному землеробством. Земля залишалася власністю общин, обробляли її дерев’яним ралом. Сіяли пшеницю, просо, ячмінь, жито, горох, садили цибулю, часник та ін. Геродот твердить, що скіфи-землероби сіяли хліб не тільки для власних потреб, а й для продажу. Займалися також скотарством, особливо розведенням великої рогатої худоби. Жили у великих поселеннях — городищах, оточених валами й ровами. Серед цих лісостепових городищ найбільшими є Немирівське на Вінниччині, Трахтемирівське на Київщині та Більське на Полтавщині. Скіфи-скотарі були кочівниками. Основне їх заняття — випасання худоби, особливо коней. У скіфів, устрій у яких спочатку був патріархально-родовим, поступово відбувалися майнове розшарування, збагачення родо-племінної знаті, вождів, існувало рабство, зароджувалися класи. Про це, зокрема, свідчать археологічні знахідки у так званих царських курганах. Серед них найцікавішими є кургани Чортомлицький і Солоха (IV ст. до н. е.), розкопані біля Нікополя у Дніпропетровській області, Куль-Оба неподалік Керчі у Криму, а також Гайманова могила і Товста могила (IV ст. до н. е.) в Запорізькій області. Із зародженням класів у скіфських племен з’являються елементи державності. Центром пізньоскіфського царства в Криму, яке існувало до ІІІ ст. н. е., був Неаполь (поблизу сучасного м. Сімферополя).