Німеччина в 1871–1914 рр.
Об’єднання країни (1871 р.) сприяло створенню єдиного внутрішнього ринку і швидкому зростанню промисловості і торгівлі в наступні роки. За сприяння держави буржуазія засновувала нові підприємства, акціонерні товариства і банки. При цьому успішно використовувався досвід інших країн, запроваджувались найновіші досягнення науки і техніки, передова технологія. Як результат підприємства Німеччини працювали більш ефективно, ніж англійські та французькі. Особливо швидкими темпами розвивалась важка індустрія (гірничорудна, металургійна, машинобудівна), а також найновіші галузі промисловості (машинобудування, хімічна, електротехнічна). На початок ХХ століття Німеччина перегнала Англію і стала другою (після США) індустріальною країною світу. Населення країни збільшилось з 41 млн. чоловік у 1871 р. до 68 млн. у 1914 р.
Як і в інших розвинених країнах світу, в Німеччині тривав процес концентрації виробництва і капіталу. На початку ХХ століття найбільш монополізованою частиною економіки Німеччини виявилась важка промисловість. На ринку озброєнь лідирував концерн «гарматного короля» Круппа. У фінансовій сфері країни панували 5 банківських концернів.
У німецькому селі зберігалось чимало залишків кріпосництва. Третина всіх земель, що оброблялись, належала юнкерам (землевласникам, пов’язаним із ринком). Вони використовували напівфеодальні методи експлуатації селян. Юнкерське землеволодіння заважало раціональному і повному використовуванню земельної території. Значна її частина використовувалась для будівництва розкішних дач, мисливських заповідників тощо.
1871 р. зі створенням Німецької імперії завершився тривалий процес об’єднання Німеччини. Об’єднана зверху, Німецька імперія була союзом 22 монархій, деякі з них мали обмежену автономію, і 3 «вільних міст» (Гамбурга, Бремена, Любека). Єдність Німеччини була оформлена Конституцією 1871 року. Вона закріплювала в Німецькій імперії гегемонію Прусії. Імператором (кайзером) країни міг бути лише прусський король. Кайзер мав вищу законодавчу владу і призначав голову виконавчої влади — імперського канцлера, підлеглого тільки йому. Імператор розпоряджався всіма збройними силами, вирішував питання війни і миру, представляв Німеччину на міжнародній арені.
Вищими представницькими органами були бундесрат (союзна рада) і рейхстаґ. Бундесрат, головою якого був імперський канцлер, не обирався, а складався з представників усіх німецьких монархій і вільних міст. Рейхстаґ обирався на засадах «загального» виборчого права (жінки і військові позбавлялись права брати участь у виборах). Рейхстаґ мав законодавчу ініціативу, але всі його рішення мали затверджуватись імператором і бундесратом.
Відставка Бісмарка з посади імперського канцлера у 1890 р. стала рубежем у політичній історії Німеччини. Реакційні партії, що підтримували його, виявилися скомпрометованими. Зміцнила свої позиції Партія центру (католицька партія), що виступала з програмою соціальних реформ. Збільшився вплив Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН). На виборах 1898 р. СДПН одержала близько третини всіх голосів виборців і 56 місць у рейхстагу. Вона видавала близько 70 газет і журналів. Впливовою політичною силою була Націонал-ліберальна партія, що користувалась підтримкою німецьких промисловців, а також мілітаристських і націоналістичних організацій. З метою протидії соціал-демократам на виборах німецькі консерватори і ліберали на початку ХХ століття утворили політичний блок, на який спирався уряд.