25. Створення українських політичних партій. Земсько-ліберальна опозиція царизму
На початку XX ст. відбувається зростання політичної активності ліберальної буржуазії, не задоволеної своїм становищем і правами в політичній системі суспільства. Центром їх опозиційної щодо царизму діяльності стали земські установи — органи місцевого самоврядування. Земства в Україні діяли на Лівобережжі й півдні України; з 1911 р. — створені і на Правобережжі.
Соціальний склад руху: ліберальна буржуазія та поміщики, демократична інтелігенція земських установ — лікарі, учителі, агрономи, землеміри, статистики.
Вимоги лібералів-земців: розширення прав земства, надання політичних свобод, ліквідація кріпосницьких пережитків у законодавстві (тілесні покарання), скликання загальноросійських Земських зборів або Установчих зборів для вироблення конституції, допущення української мови у сферу освіти, культури та державні установи.
Форми дії: створення ліберальної преси, скликання з’їздів земських службовців, бенкети з прийняттям петицій про розширення прав.
Земські з’їзди. У листопаді 1904 р. голови земських управ і земські гласні зібралися на з’їзд, який прийняв петицію про створення народного представництва із законодавчими правами. Найбільш сильний земський ліберальний рух був у Чернігівському, Полтавському, Харківському земствах. У 1901 р. земці-ліберали створили нелегальний «Союз визволення».
Бенкетна кампанія
Наприкінці 1904 р. однією з форм, де прогресивна громадськість висловлювала свої погляди, стали бенкети на честь 40-річчя судової реформи. Вони пройшли в усіх містах і містечках України, на них висувалися вимоги скликати народних представників, прийняти конституцію, розширити права земства. Відповіддю були репресії та звільнення серед земських працівників.
Інтелігенція в українському русі
Революційно-демократичні та ліберальні діячі прогресивної української інтелігенції організували й провели на початку XX ст. важливі заходи, що сприяли розвитку національного руху:
а) святом української культури стало відкриття в 1903 р. у Полтаві пам’ятника класикові української літератури І. Котляревському. Кошти на нього збирали в містах і селах усієї України. На відкриття до Полтави з’їхалися тисячі представників української інтелігенції, у тому числі з Галичини та Буковини. Незважаючи на заборону виступати українською мовою, письменник М. Коцюбинський виголосив промову рідною мовою;
б) з таким же піднесенням відзначається в 1903 р. 35-річчя музичної діяльності композитора М. Лисенка, а в 1904 р. — 35-річчя літературної діяльності письменника І. Нечуя-Левицького;
в) деякі земства й міські думи приймають рішення про необхідність вивчення в школах української мови;
г) велике значення для розвитку української культури мали археологічні з’їзди (XI — у 1899 р. у Києві, XII — у 1902 р. у Харкові, XIII — у 1905 р. у Катеринославі, XIV — у 1908 р. у Чернігові). На них з’їжджалися вчені з усієї Російської імперії та деяких країн Західної Європи, які багато уваги приділяли проблемам української культури. Обурення викликала заборона уряду робити доповіді українською мовою на XII з’їзді.
Створення національних партій в Україні
Революційна українська партія (РУП) — створена в 1900 р. у Харкові на зборах студентських громад. Засновники партії — Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич, Д. Познанський та ін. У 1902 р. складалася з 6 організацій: у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках і Катеринославі — на чолі з центральним комітетом.
Мета партії — боротьба за національні права та соціальну революцію. Відстоювали соціальні інтереси селянства, яке вважали основою української нації.
Свої програмні вимоги викладали на сторінках нелегальних видань — газета «Селянин» і журнал «Гасло».
Фракції:
1. Більшість членів РУПу на чолі з М. Поршем, В. Винниченком і С. Петлюрою вважали, що ця організація повинна бути національною партією, до якої входять українці і яка об’єднує націоналізм і марксизм. Орієнтація партії — соціал-демократична.
2. Група М. Міхновського виступала з націоналістичних позицій за самостійну Україну під гаслом «Україна для українців».
3. Група М. Меленевського вважала, що РУП повинна відмовитися від національної орієнтації, стати автономною частиною Російської соціал-демократичної партії.
В умовах революції, що насувалася, розкол був неминучий.
Українська народна партія — у 1902 р. група М. Міхновського вийшла з РУПу й організувала кількісно невелику УНП.
«Спілка» — у 1904 р. з РУПу пішла група під керівництвом М. Меленевського й О. Скоропис-Йолтуховського. Вона проголосила себе «українською соціал-демократичною спілкою» («Спілка») і на початку 1905 р. влилася в меншовицьку фракцію РСДРП на правах її автономної частини. Чисельність «Спілки» у роки революції — до 6 тис. чоловік, особливою підтримкою користувалася серед залізничників і сільськогосподарських робітників.
УСДРІІ — у 1905 р. частина РУПу, що залишилась, перейменувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (3 тис. чоловік). Лідери: В. Винниченко, М. Порш, Д. Антонович, С. Петлюра. Вимоги партії: демократизація суспільного ладу, автономія України, конфіскація великої земельної власності.
Українська радикальна партія (УРП) виникла в 1904 р. на чолі з письменниками Б. Грінченком, С. Єфремовим, Д. Дорошенком. та ін.
Українська демократична партія (УДП) — на чолі з А. Лотоцьким і Є. Чикаленком виникла в 1904 р. Обидві партії, нечисленні за складом, стояли на ліберально-демократичних позиціях, близьких до російської кадетської партії. Вони виступали за конституційну монархію в Росії з наданням автономії Україні, земельну реформу.
Загальноросійські партії в Україні
Крім національних партій, в Україні активно діяли загальноросійські політичні партії.
РСДРП — виникла в 1898 р., розкололася на більшовиків і меншовиків у 1903 р. Їхні організації в основному діяли серед пролетаріату України, що складався з російських і русифікованих українців. Основні центри: Київ, Харків, Одеса, Катеринослав, Луганськ. Лідери партії в Україні: М. Скрипник, Г. Петровський, Артем (Ф. Сергєєв). Ідеологія: ортодоксальний марксизм, керівна роль пролетаріату в революції й диктатура пролетаріату. У 1905 р. більшовики нараховували 4,5 тис. чоловік (в основному росіяни, євреї, частина поляків і трохи українців). Не мали великого успіху в Україні.
Партія соціалістів-революціонерів (ПСР) — утворилася на межі 1899–1900 рр. на основі поєднання народницьких ідей із марксизмом. Керівники партії: В. Чернов, в Україні — В. Дорошенко, В. Зензінов. Соціальна опора — селянство. Есери широко практикували терор: від міністрів до рядових поліцейських. Керівники «бойової організації» — Г. Гершуні, з 1903 — Е. Азеф (провокатор поліції). За 1902–1904 рр. есери вбили понад 1 200 представників режиму.
Анархісти — не мали єдиної партії, були представлені гуртками анархо-комуністів, анархо-синдикалістів та анархо-індивідуалістів. Головні ідеологи руху — П.-Ж. Прудон, М. Бакунін та П. Кропоткін. Виступали за знищення держави як інструменту насильства над вільною творчою особистістю, побудову гармонійного бездержавного суспільства.
Конституційно-демократична партія (КДП), або Партія народної волі — створена в 1905 р. на основі об’єднання двох груп: «Союз визволення» і «Земців-конституціоналістів». На чолі партії — відомі вчені та громадські діячі: П. Мілюков, П. Струве, С. Муромцев, О. Кізеветтер, А. Шингарьов та ін. Цілі партії: конституційно-парламентська імперія з двопалатним парламентом. Для всіх національностей — свобода культурного розвитку. В Україні мала широку підтримку інтелігенції, професури. Серед її відомих членів були І. Лучицький, В. Науменко, барон Ф. Штейнгель, Д. Григорович-Барський, М. Василенко. Органом українських кадетів була газета «Воля й право».
«Союз 17 жовтня» (октябристи) — виник наприкінці 1905 р. Лідер партії — московський промисловець О. Гучков. До партії входили представники великої та середньої буржуазії (П. Рябушинський), земські діячі (Д. Шипів, М. Родзянко). Програма партії: збереження царської влади, єдиної та неподільної Росії, встановлення конституційної монархії.
«Союз російського народу» — чорносотенна організація на чолі з О. Дубровіним, В. Пуришкевичем, М. Марковим. Виник у 1905 р. Програма: націонал-шовіністична, боротьба з євреями та іншими національними меншинами (поляками, українцями).