27. Наддніпрянська Україна в 1907–1914 рр.

Встановлення столипінського режиму

Після поразки революції 1905–1907 рр. по всій країні встановився режим, що одержав назву столипінський за ім’ям голови царської Ради міністрів П. А. Столипіна. Він характеризувався:

1) розпуском II Державної думи, яка виявила непослух царю, і виданням 3 червня 1907 р. нового виборчого закону, у якому ще більше обмежувалися права робітників, селян, неросійських народів. Так був здійснений третьочервневий державний переворот. За новим виборчим законом виборчі права мали тільки 15 % населення країни. Вибори до III Державної думи, проведені влітку та восени 1907 р., дали царизму очікуваний результат: Дума стала «слухняною». Від України обрано 111 делегатів: 64 поміщики, 13 священиків, 20 селян;

2) лавіруванням уряду Столипіна між різними класами, що одержало назву бонапартизму. У складі III Думи був блок поміщиків із верхівкою торгово-промислової буржуазії. Відповідно в III Думі було дві більшості: правооктябристська й октябристсько-кадетська. Уряд Столипіна балансував між цими таборами;

3) наступом на революційні сили, на права робітників, селян та їхні партії; царський уряд розгромив робітничі організації, профспілки, закривав робітничі газети й журнали;

4) насадженням ідеології великодержавного шовінізму й посиленням національного гніту. В Україні царизм переслідував українську мову та культуру, забороняв видання українських газет, журналів, художньої літератури. Царська влада закривала українські клуби й гуртки. Було закрито культосвітнє товариство «Просвіта», циркуляр Столипіна 1910 р. забороняв «інородцям» створювати товариства, клуби, видавати газети рідною мовою.

Столипінська аграрна реформа в Україні

Причини реформи

1. Прагнення царизму відвернути селян від боротьби за поміщицькі землі й закріпити в них приватновласницькі настрої.

2. Усвідомлення правлячими колами необхідності прискорення розвитку капіталізму в селі американським шляхом, того, що селянська громада є гальмом на цьому шляху.

3. Прагнення ліквідувати аграрну перенаселеність в європейській частині країни шляхом переселення найбільш революційної й вибухонебезпечної частини селян у східні райони Росії.

Заходи Столипіна

1. Указом 9 листопада 1906 р. і законом 14 червня 1910 р. селянам дозволялося виходити з громади й закріплювати землю у приватну власність. Тим самим руйнувалося громадське землеволодіння.

2. Створення на селі хутірського й відрубного господарства.

3. Проведення переселенської політики.

Хід реформи в Україні: здійснення реформи було покладено на губернські та волосні землевпорядні комісії.

1. В Україні з 1906  до 1915 рр. із громади вийшли 468 тис. дворів, або 30 % від загальної кількості громадських земель. Причому на Правобережжі та в Полтавській губернії громадське землеволодіння зникло зовсім.

2. У ході формування хутірських і відрубних господарств Столипін хотів створити міцну мережу заможних селян-хазяїв, які б стали опорою держави на селі. Однак досягти поставленої мети не вдалося. В Україні до початку 1916 р. було створено 440 тис. хутірських і відрубних господарств, або 13 % від загальної кількості.

3. Для надання допомоги селянам в організації хутірського господарства був створений Селянський поземельний банк, який скуповував поміщицькі землі й продавав їх селянам.

4. У ході проведення переселенської політики Україна дала найбільшу кількість переселенців до Сибіру. З тих, що виїхали туди в 1906–1912 рр., близько 1 млн. — з України.

Підсумки реформи:

1. Столипінська аграрна реформа була після скасування кріпосного права в 1861 р. наступним кроком на шляху перетворення феодальної монархії на буржуазну.

2. Вона прискорила розвиток капіталістичних відносин на селі.

3. Однак в цілому аграрна політика Столипіна не досягла поставлених цілей, оскільки реформа не встигла (зокрема й через загибель ініціатора реформи в 1911 р. в Києві в результаті теракту) зруйнувати економічну основу феодальних відносин — поміщицьке землеволодіння.

Промислове піднесення

Посилення експлуатації та загальний світовий підйом економіки в 1907–1910 рр. призвели до промислового піднесення в 1910–1914 рр., що виявилося в:

· прискореному розвитку Донецько-Криворізького району;

· зростанні довжини залізниць;

· концентрації промисловості й монополізації (появі картелів, синдикатів, трестів);

· залученні іноземного капіталу (в Україні в 1913 р. — 83 іноземні компанії контролювали 70 % видобутку вугілля та руди, 90 % виробництва чавуну й коксу, близько 80 % продукції машинобудування).

Поширення ідеї незалежності України

Національно-визвольний рух характеризувався різнорідним класовим і соціальним складом. У ньому брали участь робітники, селяни, представники буржуазії й поміщиків, інтелігенції.

У національно-визвольному русі було три основні напрямки:

· національно-ліберальний напрямок — «Товариство українських поступовців» (М. Грушевський, Л. Юркевич, Д. Донцов) — широка напівлегальна безпартійна організація, створена після поразки революції 1905–1907 рр. Видавала журнал «Дзвін». Виражала ідеї класового миру на національній основі, домагалися поступової культурної, а потім і політичної автономії України;

· національний напрямок (В. Липинський, В. Шемет, Н. Лікоть). Своє головне завдання вбачали в дозволі викладання українською мовою в початковій школі, випуску історичної й художньої літератури, відновленні гідності української політичної нації;

· революційно-соціаліcтичний напрямок (сильно ослаблені протягом доби політичної реакції 1907–1914 рр. українські соціалістичні партії — УСДРП, «Спілка», гуртки українських есерів).

У цілому ж ідея державної незалежності України на початку XX ст. за популярністю серед передової інтелігенції значно поступалася ідеям автономізму, федеративного устрою майбутньої демократичної Росії, що позначилося на перебігу подій 1917–1921 рр.