Московська держава у ХVІІ ст.

На початку XVII ст. Росія опинилась у тяжкому становищі. Господарство було підірва­не тривалою Лівонською війною, опричниною і небувалим зростанням податків. Ста­новище ускладнилося катастрофічним неврожаєм і голодом 1601–1603 рр. Настали «смутні часи». Слабкість Росії створювала можливість втручання в її внутрішні спра­ви з боку Польщі. У Москві в 1598 р. царський престол посів колишній монах, який назвав себе сином Іоанна Грозного Дмитрієм (Лжедмитрій І). Його та його владу знищило повстання, але криза центральної влади продовжувалася. У Росії вибухнула перша селянська війна під керівництвом Івана Болотникова (1606 р.) — як протест селянства проти кріпосництва.

Після загибелі Лжедмитрія І боротьба за владу продовжилася між різними угрупо­ваннями феодалів. Царем став обраний у 1606 р. Василь Шуйський. У боротьбу за владу активно втрутились іноземні сили. Річ Посполита і Швеція скористалися загостренням протиріч у Росії. У 1608 р. в Тушино під Москвою з’явився Лжедмитрій II. Частина російських бояр підтримала самозванця, а згодом (1610 р.) об­рала на російський престол польського королевича Владислава. У Москву вступили поляки. Не­вдовзі розпочалася шведська інтервенція. Росія відчула загрозу втрати національної незалежності. Але патріотичне народне ополчення під керівництвом К. Мініна та Д. Пожарського відстояло державу й вигнало польсько-шведських інтервентів.

Після вигнання інтервентів відбулася важлива подія в історії кріпосницької Росії. У 1613 р. зібрався Земський собор, на якому царем став 16-річний Михайло Федорович Романов. У першій половині XVII ст. у Росії утверджується станово-представницька монар­хія. Нові суспільні верстви: дворянство, козацтво, купецтво, міщанство — починають брати активнішу участь в управлінні державою. Разом із тим зменшується значення традиційних управлінських структур — Боярської думи та земських соборів. У результаті цих суспільних змін у другій половині XVII ст. у часи царювання Олексія Михайловича починає формувати­ся монархічний абсолютизм. У Росії утвердилася кріпосницька феодальна система. У 1649 р. «Соборним укладенням» затверджувалося остаточне закріпачення селян.

Після поразки західної зовнішньої політики Москви за царювання Іоанна IV, а також після невдалої спроби європеїзувати Росію в «смутні часи» розпочинається вдала екс­пансія московської держави в Європу. Переяславська угода 1654 р. з українцями стала початком поступового включення України й Білорусії до складу московського царства.

Приєднання нових територій вимагало пристосування Росії до європейських куль­турних цінностей. Перед царським урядом поставала потреба проведення докорінних реформ у галузі церковно-релігійного життя та освіти. Це у свою чергу приводило до змін у літературі і мистецтві. Для більш успішного проведення своєї політики царизму потрібна була сильна підтримка церкви. Церковна реформа, що розпочалась, зазнала опору з боку частини духовенства та дворянства. Це призвело до розколу церкви. Виникла старобоярська церква, яка стала непримиренно ворожою до світської культури й науки.  Розкол став ще однією фор­мою соціального протесту.