Монголо-татарська навала
У монгольських племен, які жили в Центральній Азії наприкінці ХІІ — на початку ХІІІ ст., завершувався розпад первісного, родового ладу і розвивався ранній феодалізм. Хан Темучин, який у 1206 р. став чингісханом (великим ханом), розгорнув широку завойовницьку політику і підпорядкував своїй владі Північний Китай, Південний Сибір і Середню Азію. У причорноморських степах монголо-татари зіткнулися з половцями й розбили їх. На заклик половецького хана руські князі Мстислав Удалий, який тоді княжив у Галичині, Данило Романович, що князював на Волині, князі київські, чернігівські, смоленські зі своїми військами спільно з половцями виступили проти татар.
31 травня 1223 р. на р. Калка, яка впадає в Азовське море, відбулася вирішальна битва. Хоча руські воїни билися хоробро, вони зазнали поразки. Лише частині руського війська й князів удалося відступити, інших татари перебили або взяли у полон. Після цього татарські хани поставили собі за мету завоювання Східної Європи.
У 1236 р. із верхів’я Іртиша і західного Алтаю у похід вирушило півторасоттисячне військо під командуванням онука Чингісхана Батия. Того ж року монголо-татари захопили Камську Болгарію, а протягом 1237–1238 рр. спустошили Північно-Східну Русь. Дощенту були зруйновані Рязань, Коломна, Москва, Владимир, Суздаль, Ярославль, Твер, Торжок.
Навесні 1238 р. монголо-татарські полчища рушили на Новгород, але, ослаблені попередніми боями, а також через бездоріжжя, весняну повінь повернули на південь. У Чернігівському князівстві сім тижнів витримували облогу монголо-татар жителі невеликого м. Козельська, за що татари прозвали його «злим містом».
Восени 1240 р. величезне військо Батия підійшло до Києва й оточило його. Після взяття Києва монголо-татари рушили на Волинь і до Галичини. Завдавши руйнувань галицьким і волинським землям, монголо-татари рушили далі на захід і вдерлися в Польщу, Закарпатську Русь, Чехію, Угорщину. Дуже ослаблені, війська Батия у 1242 р. повернули на схід. У пониззі Волги Батий заснував свою державу Золоту Орду зі столицею в м. Сараї. Мужній опір Русі монголо-татарській навалі мав важливе загальноєвропейське і міжнародне значення. Завоювавши руські землі, ординці зруйнували тисячі міст і сіл, взяли в полон і вивезли велику кількість населення. Руські землі потрапили у васальну залежність від золотоординських ханів. Князі мусили їхати до хана на поклін й одержували від нього ярлики (грамоти) на князювання. За це вони мали сплачувати данину, підносити ханові багаті дари і за його наказом виступати в похід зі своїми військами. На руське населення накладалися данина, різні платежі й повинності.
Із середини ХІІІ ст. Києвом правили або татарські баскаки, або князі — безпосередні ставленики золотоординських ханів. Київ втратив значення релігійного центру Русі. Митрополит із Києва переїхав до Володимира на Клязьмі, а потім до Москви. Галицько-Волинське князівство унаслідок навали Батия також зазнало руйнувань, але воно залишалося найміцнішим серед усіх південнозахідних князівств.
Князь Данило кілька років не визнавав влади татарського хана. Однак князева влада похитнулася. Оскільки міста ще не були укріплені і достатніх сил для відкритої боротьби з ординцями бракувало, Данило на початку 1246 р. поїхав до Золотої Орди на поклін до Батия і дістав від нього ярлик на князювання, визнавши, отже, залежність від золотоординського хана. Проте це не означало відмови Данила від боротьби з Ордою. Данило збирав сили. Передусім він будував нові міста й розширював та укріплював старі. Було побудовано у 1250-х роках місто Львів, назване на честь Данилового сина Льва, зміцнено Холм. У Галичині й на Волині розвивалися землеробство, ремесло, торгівля.
Зміцнюючи своє князівство і готуючись до боротьби проти Золотої Орди, Данило шукав собі союзників. Він дійшов згоди з угорським королем Белою IV (син Данила Лев був одружений із дочкою Бели Констанцією) і з першим об’єднувачем Литви князем Міндовгом, а також із Польщею. Не діставши реальної допомоги від союзників, Данило, скориставшись усобицями в Золотій Орді й уклавши союз із володимирським князем Андрієм Ярославичем та деякими іншими руськими князями, у 1254–1255 рр. виступив зі своїми військами проти ординського воєводи Куремси. Були відвойовані в ординців землі по Південному Бугу, Случі й Тетереву, а потім взято й місто Возвягль (Новоград-Волинський). Однак через деякий час хан Золотої Орди Менгу послав замість Куремси воєводу Бурондая з великим військом, якому сили Галицько-Волинського князівства протистояти не могли. На вимогу Бурондая, «окаянного й проклятого», як його називає літописець, брат Данила Василько й син Лев змушені були знищити укріплення міст Стожка, Львова, Кременця, Луцька, Володимира.
Тільки населення Холма захистило своє місто в боротьбі з ординцями. Хоча Галицько-Волинське князівство й визнало владу золотоординських ханів, проте його залежність від них була меншою, ніж інших руських земель, зокрема Наддніпрянщини. Воно не мало постійних збирачів данини, не було фіскальних переписів населення.
У 1264 р. помер галицько-волинський князь Данило Романович. Літописець пише, що Данило був добрим князем, хоробрим і мудрим, побудував багато міст, церков і прикрасив їх.
Наслідки монголотатарської навали: різко скоротилося населення країни (убиті, віддані в рабство); знищено й пограбовано багато міст (Київ, Переяслав, Галич, Ростов, Рязань та ін.; усього 49 із 74).
У 14 з них життя не відновилося; щорічна сплата данини ханським баскакам; занепад ремесла: зникають деякі ремісничі спеціальності; на кілька десятиліть припинилося будівництво з каменю; втрата державної незалежності; ослаблення обороноздатності Русі, що спричинило зростання кількості набігів на Русь польських, угорських, німецьких, шведських та інших феодалів; почалося відставання Русі у своєму розвитку від країн Західної Європи. Навала дуже загальмувала, але не зупинила розвиток слов’янських земель.