Літосфера і рельєф Землі

Типи земної кори

Земна кора відрізняється під материками та океанами за складом та потужністю. Розрізняють материкову та океанічну земну кору. Залежно від густини порід, що її становлять, у корі виділяють три шари: базальтовий, гранітний та осадовий.

Походження материків та океанів

Через високі тиск та температуру в надрах Землі вода має високу розчинну здатність. Цей розчин із мантії по тріщинах через тонкий базальтовий шар підіймався до поверхні Землі. При цьому кремній, алюміній та їх сполуки осаджувалися на поверхні, утворюючі гранітний шар, а пари води та газу виносилися до атмосфери. У результаті активної вулканічної діяльності, могутніх землетрусів шари земної кори розколювалися, зминалися в складки та нарощували потужність завдяки магмі, що підіймалася, — утворювалися гори. Окремі ділянки кори опускалися, западини заповнювалися водою. Відбувся розподіл на сушу та океан. Під дією води та вітру верхні шари земної кори руйнувалися, формуючи осадовий шар земної кори.

Уся літосфера розбита на плити, жорсткі тектонічно спокійні блоки, що переміщуються по астеносфері (в’язкий шар у верхній частині мантії на глибині 150–200 км). Межі плит визначаються поясами сейсмічності — зонами частих землетрусів та вулканічних вивержень. Самі плити складаються як з материкової, так і з океанічної кори. У місцях розходження літосферних плит відбувається підняття речовини мантії та оновлення земної кори. Це рифтові зони серединно-океанічних хребтів.

Рельєф Землі

Земна кора утворює рельєф земної поверхні. Найвища вершина суші — гора Джомолунгма в Гімалаях (8850 м), найнижча відмітка дна океану — Маріанська западина в Тихому океані (11 022 м). На суші, при її середній висоті 970 м, переважають рівнини та низькогір’я. На долю платформенних рівнин припадає 64 % площі материків; на долю глибоководних западин та жолобів припадає лише близько 1,5 % площі океану.

Основою літосферної плити є платформа. Її кристалічний фундамент дуже нерівний. У деяких місцях він виходить із-під осадового чохла на поверхню та утворює щити або залягає поблизу неї у вигляді плити. У рельєфі щитам відповідають підвищення та плоскогір’я, плитам — низовини. В областях складчастості знаходяться складчасті та складчасто-глибові гори.

На Землі виділяють три сейсмічні пояси. Один із них утворює майже замкнуте кільце, що охоплює окраїни Тихого океану (370 діючих вулканів); другий пояс є розгалуженою зоною, яка відповідає системі серединно-океанічних хребтів; третій охоплює Середземномор’я, гори Південної Азії та зливається з першим біля Індонезійських морів та архіпелагів.

Найважливішими структурними частинами океанічної кори є океанічні платформи та серединно-океанічні хребти. Крім хребтів, у Світовому океані відомо багато підвищень, або океанічних плато. Найбільше з них знаходиться в Атлантичному океані — це Бермудське плато.

Океанічні платформи в рельєфі відповідають хвилястим та плоским абісальним (глибоководним) рівнинам, які лежать на глибині 4,5–6,0 км та розділені глибовими горами на окремі котловини. Крім того, на дні океану відомі близько 10 тис. підводних гірських вершин. Підводні гори з плоскими вершинами називають гайотами. Серединно-океанічні хребти при загальній довжині близько 80 тис. км зустрічаються в усіх океанах. Від океанічних платформ вони відрізняються високою сейсмічністю та неглибоким заляганням осередків землетрусів. Вони утворились за рахунок підняття магми у рифтових зонах — зонах гігантських розломів дна океану глибиною в декілька кілометрів. У зоні зміни континентальної земної кори на океанічну знаходяться острови з діючими вулканами, які різко переходять у глибоководні жолоби.