Опозиційний рух

Така політика викликала закономірний опір в українському суспільстві. Виразниками його стали українські дисиденти. Вони були представниками інтелігенції, яка гостріше від інших верств суспільства відчувала наступ тоталітаризму.

У своєму розвитку дисидентський рух пройшов кілька етапів. Незважаючи на арешти дисидентів, проведені в 1965 р., друга половина 60-х — початок 70-х рр. стали періодом кількісного зростання учасників дисидентського руху. На цьому етапі протест проявився в проведенні окремих заходів, випуску «самвидату», підтримці руху кримських татар, злочинно виселених з батьківщини за сталінської доби.

Після масових арештів дисидентів, проведених у 1972 р. (жертвами яких стали І. Дзюба, І. Калинець, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Стус, Н. Світлична, Ю. Шухевич та ін.), ідеологічною платформою багатьох із них стала ідея відродження української незалежності. Після Гельсинської наради з питань безпеки й співробітництва в Європі (1975 р.) і прийняття нею низки правозахисних документів дії дисидентів стають більш організованими й спрямовуються на захист прав громадян. Це особливо яскраво продемонструвала створена в 1976 р. Українська Гельсинська Спілка (УГС), тобто Українська група сприяння виконанню Гельсинських угод в Україні, діячі якої (В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, В. Стус, І. Кандиба та ін.) піднімали свій голос проти зневаги конституційних прав народу, за дійсний суверенітет України.

Цей період продовжувався до початку 80-х років, коли зусиллями влади дисидентство було фактично цілком загнане в табори. Однак, знищивши дисидентів (В. Стуса, В. Марченка, О. Тихого, Ю. Литвина), інших кинувши за ґрати, режим не зміг знищити ідею незалежності.