Культура Київської Русі наприкінці Х – у першій половині ХІ ст.

Високого рівня розвитку за часів Київської Русі досягла самобутня культура. Творцем матеріальних і духовних цінностей був народ. Саме широкі народні маси, передусім селяни й ремісники, виробляли знаряддя праці, обробляли землі й будували замки та палаци, собори й церкви, створювали шедеври давньоруського мистецтва, яким захоплюється і сучасна людина. Основою духовної культури була усна народна творчість, яка зароди­лася ще в давні віки. У поетичних творах — історичних і обрядових піснях (весільних, поховальних), казках, замовляннях, загадках, приказках, би­линах — народ оспівував свою працю, боротьбу проти зовнішніх ворогів і феодалів. Найбільш популярними героями билин були воїни­богатирі Ілля Муромець, Добриня Нікітич та Альоша Попович і селянин-орач Микула Селянинович.

Велике значення для розвитку давньоруської культури мала поява писемності, яка виникла на Русі не пізніше ніж у ІХ ст., тобто ще до запровадження християнства. Про це свідчать такі факти: уже в першій половині Х ст. укладалися письмові договори з Візантією (911, 944). На території Новгорода та в інших місцях археологи знайшли берестяні грамоти з написами, які надряпувалися на корі загостреними кістяними і залізними писалами. Найраніші з них належать до ХІ ст.

Поява і розвиток писемності сприяли поширенню освіти на Русі. Уже за часів Володимира Святославича і Ярослава Мудрого існували школи для навчання князівських і боярських дітей, а також дітей старост і священиків. При Софійському соборі була бібліотека, заснована в 1037 р. На Русі було чимало освічених людей, зокрема серед князів. Так, високоосвіченими були Ярослав Мудрий і Володимир Мономах. Князь Всеволод Ярославич, батько Володимира Мономаха, знав п’ять іноземних мов.

Одним із найвидатніших письменників ХІ ст. був митрополит Іларіон. У своєму творі «Слово про закон і благодать», написаному між 1037 і 1050 рр., Іларіон оспівує діяльність князя Володимира, який зробив Русь відомою по всій кінцях землі, прославляє Давньоруську державу, виступає проти зазіхань на зверхність з боку Візантії. Серед церковної літератури поширення набули «житія святих» і «повчання». Ряд «повчань» та інших творів написав Феодосій Печерський, один із засновників Києво-­Печерського монастиря.

Серед письменників видатне місце належить Володимиру Мономаху. У «Повчанні дітям», яке вміщено в Лаврентіївському літописі від 1096 р., Володимир Мономах навчає дітей правил моралі, виступає проти усобних війн між князями, захищає ідею єдності Руської землі, ідею міцної великокнязівської влади. Ці ж ідеї єдності й централізації Київської Русі проходять у давньоруських літописах. Літописання виникло у Києві в Х­ХІ ст. Найвидатні­шим є «Повість временних літ», яка в її першій редакції була складена в Києво­-Печерському монастирі у 1113 р. ченцем Нестором (1056­–1114) і в якій виклад доводився до 1110 р.

Поширювалася і перекладна (переважно з грецької мови) література, особливо візантійська: канонічні богослужебні книги («Євангеліє», «Псалтир»), «Житія святих», проповіді, повчання, історичні хроніки (Іоанна Малали та ін.), романи й повісті («Александрія» — роман про діяльність Александра Македонського та ін.).

Високого розвитку і досконалості за часів Давньоруської держави досягли архітектура і різні галузі мистецтва. У той час на Русі будували дерев’яні й кам’яні будівлі. Із прийняттям християнства широкого розмаху набула кам’яна церковна, цивільна і фортифікаційна архітектура. Розвивається живопис: фрески, малювання ікон. Одночасно з цим набули поширення книжкові мініатюри — заставки та заголовні літери рукописних книг. Високохудожні мініатюри зображені у найдавніших руських книгах, що дійшли до нас, — «Євангелії» тощо.

До найдавніших пам’яток кам’яної архітектури належить Десятинна церква у Києві. Побудована вона за князя Володимира Святославича у 989­–996 рр. Свою назву церква дістала через те, що будувалася й утри­мувалася за рахунок десятої частини прибутків Володимира, виділе­ної ним на утримання руської єпископії. Зруйнована Десятинна церква в 1240 р. під час захвату Києва монголо-татарами. Навколо Десятинної церкви розташовувалися князівські палаци. У 1036 р. було збудовано Спасо-­Преображенський собор у Черні­гові, відбудований і реставрований після Великої Вітчизняної війни 1941­–1945 рр.

За Ярослава Мудрого у Києві збудовано Софійський собор (закладений у 1037 р.), 1051 р. засновано Києво-­Печерський монастир. За часів Ярослава верхня частина Києва була обнесена високим валом з трьома брамами, головна з них дістала назву Золоті ворота. Собори, подібні до Київської Софії, тільки менші за розміром, були побудовані у Полоцьку (1044–­1066) і Новгороді (1045­–1052). Одночасно з церковними зводилися розкішні світські дерев’яні й кам’яні хороми, палати, «золотоверхі тереми», де жили князі й бояри. Водночас прості люди жили в дерев’яних напівхатах­-напівземлянках. Любили східні слов’яни музику, пісні, танці, які розвивалися на народній основі. Отже, культура Київської Русі посіла помітне місце в скарбниці світової культури, увібравши культуру стародавніх слов’янських племен і Візантії.