Світ після Другої світової війни

Зміни у світі в результаті Другої світової війни

Друга світова війна різко змінила співвідношення сил на світовій арені. Німеччина, Італія, Японія, які до війни належали до числа великих держав, у результаті військової поразки на деякий час перетворилися на залежні країни, окуповані іноземними військами. Їхній економічний потенціал був істотно ослаблений. Тимчасово втратила статус великої держави й Франція, що була розгромлена Німеччиною в 1940 р. і протягом чотирьох років перебувала під окупацією німецько-фашистських військ. Великобританія, хоча й завершила війну як одна з трьох великих держав-переможниць, ослабила свої позиції. В економічному й військовому відношенні вона далеко відстала від США й була залежною від американської допомоги.

Сполучені Штати Америки значно зміцнили свої позиції на світовій арені. Американці мали у своєму розпорядженні найчисленнішу і наймогутнішу армію в усьому капіталістичному світі; до 1949 р. вони користувалися монополією на ядерну зброю. США перетворилися на лідера капіта­лістичного світу, що претендували на світову гегемонію. Іншою найвпливовішою силою у світовій політиці став Радянський Союз, престиж якого в післявоєнному світі зріс небувалою мірою. Виходячи з того, що СРСР зазнав найбільших утрат за часів війні і його внесок у розгром фашизму був вирішальним, радянське керівництво претендувало на провідну роль у вирішенні питань післявоєнного облаштування світу. Отже, почали ви­значатися контури нової, біполярної структури післявоєнного світу.

Визначилися й сфери впливу «наддержав», що конфронтували між собою. На конференції в Ялті та наступних нарадах представників СРСР, США й Великобританії було досягнуто згоди про роздільну лінію між радянськими й англо-американськими військами, що діяли в Європі. Вона проходила з півночі на південь: від Балтійського моря через Німеччину й Австрію, по кордону Югославії з Італією аж до Адріатичного моря. Територія на схід від цієї лінії (за винятком Греції) звільнялася радянськими військами, на захід від неї — англо-американськими. Аналогічна роздільна лінія — по 38-й паралелі — була проведена й у Кореї. Північну Корею звільняли радянські війська, Південну Корею — американські. Спочатку ці роздільні лінії мислилися як тимчасовий військовий захід, проте незабаром вони перетворилися на фактичний кордон між радянською й американською сферами впливу.

Важливим фактором світового розвитку стає національно-визвольний рух. До моменту закінчення Другої світової війни він досяг найбільшого розмаху в країнах Південно-Східної Азії. Капітуляція Японії стала сигналом для проголошення незалежності В’єтнаму, Індонезії і Бірми. Рух за незалежність розгорнувся на Філіппінах, в Індії, у Малайї й інших азіатських країнах. Починається розпад колоніальної системи. Радянське керівництво активно підтримувало процес деколонізації, що підривала позиції європейських союзників США. Політична підтримка й військово-технічна допомога СРСР дозволили китайським комуністам здобути перемогу в громадянській війні й взяти під свій контроль майже всю територію країни. Прихильники Радянського Союзу очолили держави, що виникли на півночі Кореї й на півночі В’єтнаму. Надалі регіональне суперництво між СРСР і США усе більше загострювалося.

Створення ООН

Важливою подією перших післявоєнних років стало створення Організації Об’єднаних Націй (ООН), головним завданням якої було підтримання міжнародного миру й безпеки, розвиток співробітництва між народами й державами.

Відповідно до рішення Ялтинської конференції, Установча конференція ООН відкрилася у квітні 1945 р. у Сан-Франциско (США). На неї були запрошені держави, що оголосили війну Німеччині й іншим країнам фашистського блоку. Серед засновників ООН була й Україна.

Конференція ухвалила Статут ООН, що зафіксував найважливіші принципи міжнародного права: розвиток дружніх відносин між націями на засадах рівноправності й самовизначення народів, невтручання у внутрішні справи інших держав, розв’язання міжнародних суперечок мирними засобами, утримання від загрози застосування сили.

Відповідно до Статуту керівними органами ООН є Генеральна Асамблея — збори всіх членів ООН щорічного скликання, де кожна країна має один голос, і Рада Безпеки, що складалася з 5 постійних членів (СРСР, США, Великобританія, Франція і Китай) і 6 непостійних, що обираються Генеральною Асамблеєю. Рада Безпеки набувала права санк­цій, блокади й застосування сили проти агресора. Кожний з постійних членів Ради Безпеки мав право вето стосовно будь-якого рішення, що не відповідало його інтересам. Насправді право вето означало, що Рада Безпеки не могла вжити жодних заходів проти дій кого-небудь зі своїх постійних членів.

Були затверджені й інші органи: Секретаріат на чолі з Генеральним секретарем, Міжнародний суд, Рада з опіки та ін. Крім того, при ООН був створений ряд спеціалізованих міжнародних організацій: ЮНЕСКО (Організація з питань освіти, науки й культури), МОП (Міжнародна орга­нізація праці), ЮНІСЕФ (Дитячий фонд ООН) та ін. Статут ООН набув чинності 24 жовтня 1945 р. Цей день щорічно відзначається як день ООН. Штаб-квартира ООН розташовується в Нью-Йорку.

У 1945 р. членами ООН стали 50 держав, що взяли участь у конференції в Сан-Франциско. Країни фашистського блоку спочатку не допускалися до членства в ООН. Потім кількість її членів значно збільшилась і до кінця 50-х років досягла 83.

Мирні договори з колишніми союзниками Німеччини у війні

Одним з найбільш нагальних питань післявоєнного врегулювання було укладання мирних договорів. Оскільки Німеччина не мала уряду, держави-переможниці вирішили в першу чергу укласти мирні договори з європейськими союзниками Німеччини — Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією і Фінляндією.

Проекти цих договорів були підготовлені Радою міністрів закордонних справ п’яти великих держав: СРСР, США, Великобританії, Франції і Китаю. Підготовлені проекти були винесені на розгляд Паризької мирної конференції, що проходила з липня по жовтень 1946 р.

У процесі підготовки договорів, як і під час роботи Паризької конференції, виявилися серйозні суперечності між СРСР, США і Великобританією. Уряд СРСР підтримував створені за його сприяння уряди Румунії, Угорщини і Болгарії, а уряди США і Великобританії вимагали їхньої докорінної реорганізації.

У результаті взаємних поступок все ж таки вдалося досягти домовленостей зі спірних питань, і до кінця 1946 р. робота з підготовки договорів була завершена. У лютому 1947 р. у Парижі відбулося підписання мирних договорів з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією і Фінляндією.

У преамбулах мирних договорів мова йшла про припинення стану війни з колишніми союзниками Німеччини. Політичні постанови мирних договорів зобов’язували переможені країни надати своїм громадянам усі демократичні свободи, не допускати відродження фашистських організацій, віддати під суд військових злочинців.

Територіальні постанови мирних договорів скасували надбання, здійснені раніше фашистськими агресорами. Італія визнала суверенітет Албанії й Ефіопії, втратила свої колонії в Африці. Окуповані італійця­ми Додеканезькі острови поверталися Греції. Слов’янські землі, за винятком Трієста, передавалися Югославії. Трієст і невелика область, що прилягала до нього, були проголошені вільною територією (в 1954 р. західна частина «вільної території» з м. Трієст відійшла до Італії, східна — до Югославії). Угорщина повернула Румунії частину Трансільванії. Фінляндія повернула СРСР область Петсамо (Печенга) і надала Радя­нському Союзу територію Порккала-Удд (недалеко від Ґельсінкі) в орен­ду терміном на 50 років для створення там радянської військово-морської бази. Кордони Болгарії залишилися незмінними.

Економічні розділи договорів передбачали виплату репарацій жерт­вам агресії: Радянському Союзу, Албанії, Греції, Югославії, Чехословаччині та Ефіопії.

Сан-­Франциський договір з Японією

У Японії, на відміну від Німеччини й Австрії, не існувало різних зон окупації. Окупацію Японських островів здійснювали тільки американські війська. Фактично американці одноосібно контролювали всю діяльність японського уряду. Процес мирного врегулювання з Японією затягся й відбувався вже в умовах розпочатої «холодної війни» і посиленого протистояння двох наддержав — США й СРСР, що незабаром позначилося на результатах цього процесу.

Усупереч союзницьким угодам проект мирного договору з Японією був підготовлений урядами США й Великобританії без участі СРСР, а також Китаю. Для його формального затвердження у вересні 1951 р. було скликано мирну конференцію в Сан-Франциско. У ній взяли участь 52 держави. На конференцію не запросили представників багатьох зацікавлених країн: Китайської Народної Республіки, Корейської Народно-Демократичної Республіки, Монгольської Народної Республіки і Демократичної Республіки В’єтнам. Індія і Бірма відмовилися делегувати своїх представників, оскільки не погоджувались з англо-американсь­ким проектом договору.

У ході конференції радянська делегація висунула ряд пропозицій і поправок до договору, у тому числі ті, що стосувалися чіткого визначення приналежності територій, які відійшли від Японії. Але ці пропозиції не були навіть прийняті до розгляду. У відповідь радянська делегація відповідно до інструкцій, отриманих від Й. В. Сталіна, відмовилася підписувати договір і залишила залу засідань конференції. За цим прикладом пішли також делегації Польщі й Чехословаччини. Інші 49 держав підписали мирний договір з Японією.

Згідно з підписаним договором Японія визнала незалежність Кореї, відмовилася від будь-яких претензій на Курильські острови й Південний Сахалін, на острів Тайвань, Пескадорські острови й низку інших територій. Але в договорі не було зазначено, що ці території повертаються Радянському Союзу й Китаю, як це було передбачено угодами союзних держав воєнного часу.

Як результат — Сан-Франциський договір не вирішив багатьох проблем, які повинен був вирішити. Зокрема, юридично не було припинено стан війни між Японією і Радянським Союзом, Китайською Народною Республікою й деякими іншими азіатськими країнами (тобто не був повністю — у правовому розумінні — відновлений мир). Договір не встановив ніяких обмежень на ремілітаризацію Японії, на її участь у військових блоках. Не було вирішено проблему репарацій: американці оголосили, що Японія є державою-банкрутом, і на цій підставі звільнили її від виплати серйозних репарацій жертвам агресії.

Одночасно з мирним договором у Сан-Франциско був підписаний «договір безпеки» між Японією і США. Цей договір дозволив Спо­лу­ченим Штатам під приводом «забезпечення безпеки Далекого Сходу» упродовж необмеженого терміну тримати свої війська на японській території.

Нормалізація відносин між Японією і СРСР затяглася. Лише в жовт­ні 1956 р. була підписана спільна декларація про припинення стану війни й відновлення дипломатичних відносин. Однак через розбіжності з питання про повернення Японії островів Південнокурильської гряди (японці їх називають «північними територіями») мирний договір між Москвою і Токіо й дотепер не підписаний.

Нюрнберзький і Токійський процеси над військовими злочинцями

Відповідно до угод воєнного часу СРСР, США, Англія і Франція заснували Міжнародний військовий трибунал для суду над головними військовими злочин­цями. Місцем роботи трибуналу було обране місто Нюрнберг, де ра­ніше проходили з’їзди фашистської партії. Нюрнберзький судовий процес почався 20 листопада 1945 р. і тривав до 1 жовтня 1946 р.До суду міжнародного військового трибуналу були притягнуті 24 головні нацистські військові злочинці, що залишилися живими. Їм було пред’явлене обвинувачення в змові проти миру шляхом підготовки й ведення агресивних війн, у військових злочинах і злочинах проти людяності, що полягали, зокрема, в оберненні на рабів й масовому винищуванні мирного населення. Жоден з підсудних себе винним не визнав. Трибунал присудив 12 обвинувачуваних до страти через повішення, 3 — до довічного ув’язнення, інших — до тюремного ув’язнення строком від 10 до 20 років. Трибунал визнав керівний склад нацистської партії, охоронні й штурмові загони (СС і СД), гестапо злочинними організаціями. Всупереч особливій думці члена трибуналу від СРСР трибунал не визнав злочинними організаціями уряд, генеральний штаб і вище військове командування Німеччини.

Головні японські військові злочинці також були віддані під суд Міжнародного військового трибуналу, засідання якого проходили в столиці Японії Токіо з 3 травня 1946 р. по 12 листопада 1948 р. Токійський трибунал складався з представників 11 держав, що постраждали від японської агресії. Перед судом постали 28 колишніх керівних діячів Японії (у їх складі 4 колишні прем’єр-міністри, 11 міністрів, командувачі армії і флоту). Їм були пред’явлені обвинувачення в підготовці й розв’язанні агресивних війн, порушенні міжнародних договорів, правил і звичаїв ведення війни (зокрема, убивств військовополонених). 7 обвинувачуваних були повішені, інші засуджені на різні строки тюремного ув’язнення.

Нюрнберзький і Токійський процеси над головними військовими злочинцями були першими в історії судовими процесами над організаторами агресивних війн та інших злочинів проти миру й людяності. Їхні вироки, що засуджують агресію, військові злочини, терор проти мирного населення, не тільки покарали головних військових злочинців, але й стали важливим джерелом міжнародного права. Уперше було визнано, що статус голови держави, відомства або армії не звільняє від криміналь­ної відповідальності.