Воєнні дії в середині 1941-1942 рр.

План барбаросса

План Барбаросса — план ведення військової кампанії проти СРСР — був розроблений протягом літа 1940 р. План передбачав швидкий — протягом декількох тижнів — розгром частин Червоної армії. Передбачалося завдати одночасних ударів у трьох головних напрямках: ленінградському (група армій «Північ»), московському («Центр») і київському («Південь»). Мета плану — вийти на лінію Архангельськ — Астрахань, загарбати європейську частину СРСР. Стратегія Німеччини полягала в тому, щоб, завдаючи ударів великими бронетанковими з’єднаннями за підтримки авіації, оточити супротивника й знищити його в «котлах». Наказ про наступ через кордон СРСР був підписаний Гітле­ром 17 червня 1941 р.

Окупувавши Європейську частину Радянського Союзу, гітлерівці мали намір (план «Ост») розчленити її на рейхскомісаріати: Москва, Україна, Кавказ; Остланд (країни Прибалтики й Білорусію) планувалося включити безпосередньо до складу рейху. План передбачав експлуатацію природних багатств СРСР, знищення значної частини населення (до 140 млн. чоловік за 40–50 років).

В основу планів ведення війни СРСР була покладена доктрина «червоного пакета» («Бити ворога на його території й малою кров’ю»), розроблена К. Є. Ворошиловим, С. К. Тимошенком. Доктрина ґрунтувалася на досвіді Громадянської війни. Визнавалася цінність лише наступальних дій. Стратегія оборони детально не розглядалася.

Напад Німеччини на СРСР

Фашистська Німеччина, порушивши договір про ненапад, 22 червня 1941 р. напа­ла на Радянський Союз. (Розпочався перший період Великої Вітчизняної війни: 22 червня 1941 р. — 19 листопада 1942 р.). Разом із союзниками (Фінляндією, Румунією, Угорщиною, Італією) армія нападників налічувала 5,5 млн. чоловік, 3,8 тис. танків і 4,6 тис. літаків. Їй протистояли 3,3 млн. радянських військ, що мали 10,4 тис. танків і 8,6 тис. літаків. Однак переважна частина цієї техніки була застарілою. Виучка військових не відповідала всім вимогам.

Масованими атаками гітлерівські ВПС знищили майже всю авіацію (1200 літаків) на аеродромах радянських прикордонних округів й запану­вали в повітрі. Маючи значні переваги на напрямках головних ударів, вермахт своїми моторизованими з’єднаннями розсікав оборону Червоної Армії. Радянські війська, зазнаючи значних утрат (понад 700 тис.), до осені залишили Білорусію, Прибалтику, частину України, вели оборонні бої за Смоленськ, Київ, Ленінград. Успіх німецько-фашистських армій став можливим не лише в результаті чіткої організації й доброї підготовки, але й серйозних прорахунків радянського керівництва:

— не закінчилося переозброєння армії;

— недооцінена роль механізованих з’єднань;

— у ході репресій 30-х років було знищено командування. У червні 1941 р. 75 % командирів перебували на своїх постах менше року;

— війська не готувалися до оборони;

• напрямок головного удару німецьких військ очікувався на Київ.

Створення антигітлерівської коаліції

Вступ СРСР у війну докорінно змінив становище Великобританії, яка до цього протягом року практично са­мотужки протистояла Німеччині. Уже 22 червня 1941 р. У. Черчілль, а 24 червня — і Ф. Рузвельт заявили про підтримання Радянського Союзу. 12 липня була ухвалена радянсько-англійська угода про спільні дії проти фашистської Німеччини. 24 серпня СРСР приєднався до Атлантичної хартії, яку раніше підписали Рузвельт і Черчілль. На Московській конференції наприкінці вересня — початку жовтня були ухвалені тристоронні рішення про поставки озброєнь до СРСР і стратегічної сировини — до Англії й США. З жовтня 1941 р. до червня 1942 р. союзники поставили до СРСР 3 тис. літаків, 4 тис. танків, 20 тис. автомобілів. Зокрема, постачання автомобілів допомогло СРСР моторизувати Червону Армію. Безпосередній вступ США у війну сприяв остаточному формуванню Антигітлерівської коаліції. 1 січня 1942 р. 26 держав підписали Декларацію Об’єднаних Націй. Їхня спільна економічна і військова міць значно перевищували сили Німеччини та її союзників.

Перебіг бойових дій на радянсько-німецькому фронті

Восени 1941 р. німецький наступ почав давати «перебої». Бої за Смо­ленськ, що тривали протягом двох мі­сяців, оборона Києва (70 днів), Одеси (73 дні) й, нарешті, контрнаступ Черво­ної Армії під Єльнею на початку вересня, в ході якого було розгромлено 8 німецьких дивізій, залишали невирішеним питання про швидке завершення війни в Росії. Проте ворог був ще досить сильним. Перегрупувавши сили, 30 вересня він розпочав генеральний наступ на Москву (операція «Тайфун»). Німці досягли значних успіхів під В’язьмою, де в оточення потрапили частини трьох радянських фронтів — понад 660 тис. чоловік. У жовтні були загарбані Орел, Калуга, Калінін, Волоколамськ, Можайськ. Ворог наблизився до Москви на 25­30 км. Але втрати нападників були значними й німецьке командування було вимушене тимчасово відмовитися від наступальних дій.

До того часу радянське командування змогло накопичити сили для контрнаступу. У ході здійснення великої наступальної операції під Москвою (командувачі фронтами Г. К. Жуков і І. С. Конєв) ворога було відкинуто на 100­250 км. Гітлерівці втратили понад півмільйона солдатів й офіцерів, 1300 танків, 2500 гармат і чимало іншої військової техніки. Німецькі війська зазнали великої поразки. Остаточно були зірвані плани «блискавичної війни».

Водночас із московською операцією Червона армія завдавала ударів під Тихвіном, Ростовом-на-Дону. На Керченському півострові висадився десант, була зроблена спроба зняти блокаду Ленінграда. Війна набула затяжного характеру.

Навесні — улітку 1942 р. Німеччина знову перехопила ініціативу. Свій головний удар німецьке командування направило на Південь Росії. Гітлер бажав захопити багаті нафтоносні й родючі на хліб райони й одержати вихід на Близький Схід. Упав Севастополь. Під Харковом Червона Армія втратила 230 тис. чоловік. Німецьке командування розгорнуло наступ на Сталінград і Північний Кавказ. В умовах невдач, які нагадували початок війни, 28 липня 1942 р. з’явився знаменитий наказ № 227 «Жодного кроку назад». За наказом створювалися штрафні роти й батальйони, загороджувальні загони в тилу частин, які повинні були розстрілювати тих, хто відступав.

До кінця серпня 1942 р. гітлерівцям удалося вийти в передгір’я Головного Кавказького хребта й до Волги північніше Сталінграда.

Напад Японії на Перл­Харбор і початок війни на Тихому океані

З 1941 р. склалося загрозливе становище для союзників на Далекому Сході. Тут усе голосніше заявляла про себе як про повновладного хазяїна Японія. Серед японських політиків і військових не існувало єдиної думки — де варто завдати головного удару: на півночі, проти Радянського Союзу, або на півдні і південному заході, для захоплення Індокитаю, Бірми, Індії і країн Південно-Східної Азії.

У липні 1941 р. японські війська окупували Індокитай. У відповідь США ввели ембарго на поставки нафти в Японію. Після цього Японія опинилася перед вибором: або поступитися тиску США й піти з Індокитаю, або забезпечити себе нафтою шляхом захоплення Індонезії — голландської колонії, що була багата на нафтові родовища. Було вирішено розпочати війну проти США, Англії й Голландії, знищити американський Тихоокеанський флот.

Рано вранці у неділю 7 грудня 1941 р. авіація й флот Японії раптово напали на американську військово-морську базу Перл-Харбор (Гавайські острови), де перебували головні сили Тихоокеанського флоту США. Японцям удалося потопити або вивести з ладу 18 американських військових кораблів. На аеродромі бази було знищено половину літаків. Загинуло близько 2500 американських військовослужбовців. Японці в цій операції втратили 29 літаків і кілька підводних човнів. Напад на Перл-Харбор ознаменував вступ Японії у війну на боці фашистського блоку.

Одночасно японці блокували англійську військову базу в Гонконгу й почали висадку військ у Таїланді. Англійська ескадра, що вийшла на перехоплення, була атакована з повітря, і два лінкори, ударна сила англійців, пішли на дно. Це забезпечило Японії гегемонію на Тихому океані. Отже, перший етап найбільшої в історії людства океанської війни вона виграла.

11 грудня 1941 р., через 4 дні після Перл-Харбора, війну Сполученим Штатам оголосили Німеччина й Італія. До зони дій Японії включалися Китай, уся Південно-Східна Азія, Австралія, Нова Зеландія, острови Тихого й Індійського океанів, Радянський Далекий Схід, Сибір. До трав­ня 1942 р. Японія захопила величезну територію в 3880 тис. км² с населенням близько 150. млн. чоловік.

Заспокоївшись від перших невдач, союзники повільно, але неухильно переходили до активної оборони, а потім і до наступу. Просування Японії в районі Тихого океану й Південно-Східної Азії було зупинено до літа 1942 р.

У морському бою в Кораловому морі (травень 1942 р.) був зірваний наступ Японії в напрямку Австралії. 4–6 червня 1942 р. поблизу острова Мідуей розгорнувся запеклий бій, у якому головну роль відігравали авіаносці. Японці втратили 4 з 8 своїх авіаносців, у той час як США тільки 1. У результаті Японія втратила свої основні ударні сили. Це була перша велика поразка японського флоту, після якої Японія була змушена перейти від наступу до оборони. У збройній боротьбі на Тихому океані установилася відносна рівновага сил.

Війна в Північній Африці

На Африканському континенті широко­масштабна війна розпочалася у вересні 1940 р. і тривала до травня 1943 р. У плани Гітлера входило створення на цій території на основі колишніх володінь Німеччини колоніальної імперії, до скла­ду якої повинні були увійти англійські й французькі володіння в Тропічній Африці. Південно-Африканський союз передбачалося перетворити на профашистську залежну державу, а острів Мадагаскар — на резервацію для євреїв, вигнаних з Європи.

Італія розраховувала розширити свої колоніальні володіння в Африці за рахунок значної частини Єгипту, Судану, Французького й Британського Сомалі.

На початку 1940 р. Великобританія мала в Африці 52 тис. солдатів. Їм протистояли дві італійські армії: одна в Лівії (215 тис.), інша в Іта­лійській Східній Африці (200 тис.). З падінням Франції обидві італійські армії одержали свободу дій і спрямували свою міць проти англійських гарнізонів.

У червні 1940 р. італійці розпочали наступ проти англійців. Однак цей наступ був не дуже успішним — англійські війська вдалося витиснути лише із Британського Сомалі.

У вересні 1940 р. — січні 1941 р. італійці розпочали наступ з метою захоплення Олександрії й Суецького каналу. Але він був зірваний. Англійська армія завдала італійцям нищівної поразки в Лівії. У січні — березні 1941 р. англійські війська розгромили італійців у Сомалі; у квітні 1941 р. увійшли в столицю Ефіопії Адис-Абебу. Італійці були повністю розгромлені.

Невдачі італійців в Африці підштовхнули Німеччину до рішучих дій. У лютому 1941 р. у Північній Африці, у Тріполі, висадився німе­цький експедиційний корпус «Африка», яким командував генерал Роммель. Німеччина надавала допомогу союзній Італії й починала самостійне вторгнення в Середземномор’я. На підтримку корпусу Роммеля в Середземне море з Атлантики перемістився загін німецьких підводних човнів. Роммель за підтримки італійських військ наприкінці червня вторгся в Єгипет. Однак подальше просування італо-німецьких військ застопорилося. Захопити Суецький канал їм не вдалося. Фронт у Північній Африці стабілізувався в 100 км від Олександрії, поблизу Ель-Аламейна.

Становище корпусу Роммеля почало погіршуватися. Утрати в особовому складі й озброєнні погано відшкодовувалися, тому що основні ресурси нацистів поглинала боротьба проти СРСР. Роммель був відрізаний від баз постачання. Реально оцінюючи ситуацію, він у березні 1943 р. від’їхав до Європи, розраховуючи переконати Гітлера й Муссоліні в необхідності евакуації військ з Африки, але був фактично відсторонений від командування.