Держава в середньовічній Європі

Середньовічне королівство складалося з феодальних володінь, державу очолював король, влада якого була спадковою (передавалася від батька до сина). Королі спиралися на військо, чиновників, суд. В областях найбільші маєтності очолювали герцоги, невеликі округи знаходилися у володінні графів, яких призначав монарх. У найвіддаленіші куточки держави королі зазвичай відряджали своїх довірених осіб —  «королівських посланців», які мали слідкувати за дотриманням закону на місцях.

Середньовіччя було для Європи епохою феодальної роздробленості, тобто розпаду  держав на незалежні князівства, послаблення влади єдиного правителя.

Місцеві володарі ― герцоги, графи та барони далеко не завжди підкорялися монарху, їхні володіння були своєрідними державами в державі. Причиною такої слабкості королівської влади була згубна традиція розподілу державних володінь між усіма синами монарха, які потім воювали за батьківський спадок. Так само надання королем земельних володінь своїм васалам спричиняло появу багатьох незалежних від нього можновладців.

Феодальна роздробленість призвела до спустошення, чвар, міжусобних війн. У ХІІІ–XV ст. королівська влада зміцнилася. Вона посилила армію та чиновництво. Для запобігання бунтам у державі монархія звернулася за підтримкою до дворянства, духовенства, купецтва — найважливіших на той час суспільних станів. Для цього в європейських країнах у ХІІІ–XV ст. було створено державні органи влади, до яких входили представники зазначених прошарків суспільства. Називалися ці владні структури по-різному: в Англії — парламентом, у Франції — генеральними штатами, в Іспанії — кортесами. Найчастіше перші європейські представницькі органи влади — парламенти — були тільки знаряддям у руках монархів і сприяли зміцненню їхньої влади.

Середньовічна Європа керувалася писаними законами. У VІІІ–ІХ ст. франкські королі видавали свої закони — капітуляції. Закони було зведені у два великі збірники — «Звід цивільного права» та «Звід церковного права». Суд у середньовічній Європі поступово став становим, тобто для кожної верстви суспільства (дворянства,  духовенства,  міщан) існував свій суд. Лише селяни не мали окремих органів судочинства, а підлягали судовій владі своїх сеньйорів. Найвищим суддею був король. Якщо справа виявлялася дуже заплутаною, він звертався по допомогу до віри в «божественну справедливість» — призначав так званий «Божий суд». Наприклад, для лицарів це був поєдинок. Часто суд виявляв правих і винних за допомогою ордалій — випробувань окропом, вогнем, розпеченим залізом.