Цитата

Цитатою називається дослівно наведений зі збереженням усіх граматичних та стилістичних особливостей уривок із чужого висловлювання, що використовується мовцем для підтвердження чи пояснення власних думок. Тому в цитаті не можна нічого змінювати, навіть розділових знаків.

Цитата на письмі береться в лапки. Якщо цитата супроводжується словами автора, то використовуються ті самі розділові знаки, що й при прямій мові: «Моя душа не буде «со святими», не буде «вічна пам'ять» по мені…» — написала Леся Українка в одному з віршів (А. Каспрук).

Якщо цитата виступає частиною речення, то вона починається з малої букви: Видатний український письменник Гр. Тютюнник був переконаний, що «кожен письменник обирає собі тему найближчу, найріднішу….». Якщо цитата наводиться не повністю, то на місці пропущених слів ставляться крапки. Вони можуть стояти: 1) перед цитатою, щоб показати, що вона наводиться не з початку речення; 2) у середині цитати, коли пропущено частину тексту; 3) у кінці цитати, якщо речення наводиться не повністю (В одному з листів Гр. Тютюнник писав: «Мало — розуміти. Треба любити. … Є вічна загадка Любові»).

Якщо після цитати подається посилання на автора, то воно береться в дужки, а крапка ставиться лише після закриваючої дужки: «Лише недосягнуте для мене має сенс» (В. Земляк).

Різновидом цитати є епіграф. Епіграф у лапки зазвичай не береться. Вказівка на джерело пишеться під епіграфом справа без дужок, і крапка після неї не ставиться:

І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь…

Т. Шевченко