Адміністративно-­політичний устрій та господарське життя в Україні у другій половині XVII ст.

Лівобережна Україна

Лівобережна Україна з Киє­вом після Переяславської ради 1654 р. в офіційних документах царського уряду почала називатися Малоросією, а також часто іменувалася Гетьманщиною. Вона обіймала територію нинішніх Чернігівської, Полтавської, західну частину Сумської та Харківської областей, східну частину Черкаської, Київської областей.

Як і в усій Росії, верховна влада в Лівобережній Україні належала російському цареві. Здійснювалася вона в перші роки до 1663 р. через Канцелярію в малоросійських справах Посольського приказу, а з 1663 р. — через Малоросійський приказ. Спочатку у складі Росії Україна мала самобутнє козацько-­старшинське самоврядування, військо, суд, податкову систему, митні кордони. На чолі управління Україною стояв гетьман, який обирався на Генеральній військовій раді і затвер­джувався царським урядом.

Гетьманові представник царського уряду вручав клейноди — атри­бути гетьманської влади: булаву, бунчук, корогву (прапор) і печатку із зображенням козацького герба. Головна корогва мала малиновий або блакитний чи жовтий колір. Гетьманові належала безпосередня військова й цивільна влада в Україні. При гетьмані існувала генеральна рада, до якої входили полковники й генеральна старшина, що відала управлінням окремими галузями життя (писар, обозний тощо).

Військовими й адміністративно-територіальними одиницями бу­ли полки. Очолював полкову адміністрацію полковник, полковників призначав гетьман. Полки поділялися на сотні, очолювані сотниками, яких призначав гетьман або полковник.

Містами, які мали магдебурзьке право (Київ, Ніжин, Чернігів, Пере­яслав та інші великі міста), управляли виборні магістрати.

На Лівобережжі у ІІ половині XVII століття розвивалися сільське господарство, промисли, ремесла, торгівля, зростали міста. Основними галузями у сільському господарстві були землеробство й скотарство. Сіяли пшеницю, жито, овес, ячмінь, гречку, просо, вирощували коноплі, льон, тютюн, капусту, моркву та ін. Розвивалося і скотарство (воли, коні — робоча худоба, корови, вівці, кози, свині). Поширеними були бджільництво, рибальство, полювання.

Важливе місце в економіці України посідало ґуральництво. Розви­вався селітряний та поташний промисли.

Найбільш розвинутими були ковальське, бондарське, теслярське, гончарне, шевське, ткацьке ремесла. На Лівобережжі було багато торгів і ярмарків, де продавалися як місцеві вироби, так і привізні товари з Росії, Голландії, Польщі, Молдови. Вивозили з України в Росію худобу, шкіри, вовну, горілку, тютюн, сало, мед, селітру та інші товари. В Україну завозилися металеві вироби (цвяхи, коси,  ножі), різні хутра, риба.

Слобідська Україна

Територія Слобідської України охоплювала землі, які нині входять до складу Харківської, східної частини Сумської, північної частини Донецької і Луганської областей, а також частина сучасних Бєлгородської, Курської та Воронезької областей. Здавна в цьому краї проживали українці та їхні предки. За часів Київської Русі він входив до складу Чернігово-­Сіверського і Переяславського князівств. Майже безлюдні землі пізніше називалися Диким Полем. Після кількох воєн Слобожанщина на початку XVII ст. залишилася за Росією. Сюди постійно стало прибувати населення Лівобережної і Правобережної України, що тікало від польського гноблення. Переселенців із Росії було небагато. Зате український потік дедалі зростав, особливо після поразки під Берестечком і під час Руїни. Протягом другої половини XVII ст. населення Слобожанщини збільшилося від 50 до 250 тисяч чоловік, 80 % яких складали українці.

Щоб привабити українців, московський уряд надавав їм певні свободи: право займанщини (займати землі), податкові та інші пільги.

Уже в середині XVII ст. переселенці заснували кілька міст — Остро­гозьк, Лебедин, Охтирку, Суми, Харків і багато містечок, сіл, хуторів і слобод (від останнього слова пішла й назва — Слобідська Україна). Чисельність населення збільшувалася, і вже наприкінці XVII — на початку XVIII ст. на Слобожанщині налічувалося майже 250 тисяч українських і російських поселенців.

Утікачі з України переносили на Слобожанщину й козацький устрій. Як і на території Лівобережжя, на Слобожанщині існували ко­зацькі полки, що були військовими й адміністративно-територіальними одиницями. У другій половині XVII ст. на Слобожанщині утворились Острогозький, Охтирський, Сумський, Харківський, у 1685 р. — Ізюмський полки. Полково-­сотенний устрій в основному був таким же, як і на Лівобережжі, але залежність від царської адміністрації — більшою. Полковники обиралися нерідко з одних і тих же родин. Так, рід Донець-Захаржевських дав п’ять полковників, Кондратьєви, Лесевицькі, Тев’я­шо­ви — по чотири. Слобідські полки підпорядковувалися не гетьману, а безпосередньо російській адміністрації в особі бєлгородського воєводи; у містах краю також були воєводи.

Головними заняттями слобожан були хліборобство і скотарство. Роз­вивалися також ремесла і промисли: винокуріння, пивоваріння, млинарство, у місцевостях, багатих на ліс, — виробництво смоли й дьогтю. Видобували також сіль, особливо в районі Тора (у районі нинішнього Слов’янська) й Бахмута.

На території Слобідської України козацька старшина, монастирі, заможні козаки й міщани зосереджували у своїх руках дедалі більше земельних володінь і ставили у залежність від себе й експлуатували населення.

Посилювався також і гніт царизму. Майже в усі значні міста призначалися царські воєводи, які утискували місцеве населення, установлювали повинності й обмежували права козаків.

Народні маси Слобожанщини протестували проти гніту феодалів-старшин і царських воєвод. Вони брали участь у повстанні 1668 р., що розгорнулося на Лівобережжі, а також підняли велике повстання в 1670 р. під впливом селянської війни на чолі зі Степаном Разіним.