США у 1945–1960 рр.

Зміцнення міжнародного статусу США внаслідок Другої світової війни

Друга світова війна завершила процес перетворення США на провідну країну капіталістич­ного світу. Питома вага Спо­лучених Штатів у промисловому виробництві капіталістичних країн зросла з 40 % (1938 р.) до 56 % (1948 р.); їхній золотий фонд становив 75 % золотого запасу західного світу, а промисловий експорт — 32 % світового експорту.

Основні суперники США або тимчасово вибули з конкурентної боротьби (Німеччина, Японія) або потрапили у фінансово-економічну залежність від Сполучених Штатів (Англія, Франція). США скористалися цим, щоб заволодіти новими ринками, збільшити експорт товарів і капіталів, створити велику «імперію долара».

Економічна перевага США була закріплена новою системою міжнародних валютно-фінансових відносин у західному світі. Ще в 1944 р. на міжнародній конференції в м. Бреттон-Вудс (США) за американським доларом був закріплений статус світової резервної валюти, тобто головної одиниці в міжнародних розрахунках і платежах. Курси національних валют капіталістичних країн були «прив’язані» до долара й регулювалися створеним Міжнародним валютним фондом (МВФ).

На кінець війни США досягли найвищого за всю свою історію рівня військової могутності: в 1945 р. американські військові сили нарахо­вували 12 млн. чоловік; вони мали потужний військовий флот і стратегічну авіацію, що давало можливість контролювати найважливіші світові комунікації і стратегічні пункти. США монопольно володіли ядерною зброєю. Американці не приховували, що розглядають ядерну зброю як атрибут могутності великої держави, як спосіб залякування потенційного супротивника — СРСР і його союзників, а також тиску на неядерні держави.

Зайнявши лідируюче становище на міжнародній арені, Сполучені Штати проголосили основним завданням своєї зовнішньої політики захист «вільного світу» від будь-яких зазіхань на його демократичні основи, боротьбу проти «комуністичної загрози».

Соціально­економічні досягнення й проблеми країни

Протягом двох перших післявоєнних десятиліть американська економіка розвивалася за сприятливих умов. Бреттон-Вудська угода про валютну систему (1944 р.) і план Маршалла (1948­1952) сприяли перетворенню західноєвропейських країн на вигідних й надійних торговельних партнерів США. Холодна війна виправ­довувала величезні військові витрати в мирний час і створювала нові стимули для американської промисловості. Військова присутність США в багатьох регіонах світу служила надійним гарантом інвестицій американських корпорацій від непередбачених місцевих конфліктів. Усе це забезпечило умови для економічного зростання, що тривало протягом 50-х — до початку 60-х років. Наприкінці 60-х років період стрімкого піднесення економіки завершується. Під час війни у В’єтнамі (1965­–1973) американська економіка переживала гостру перенапругу через суперечності між потребами військового бюджету й державних соціальних програм. Наприкінці 70-х років у США назріла серйозна економічна криза, в результаті якої темпи економічного зростання уповільнились.

За післявоєнні роки в США склалася стійка структура господарства, у якій переважна питома вага належить виробництву послуг. У 1970 р. на сферу послуг припадав 71 % усіх робочих місць, а в 1994 р. — 73 %.

Незважаючи на економічне піднесення Європи і Японії останніми десятиліттями, Сполученим Штатам поки вдається зберігати провідні позиції у світовому господарстві. Частка США у світовому виробництві товарів і послуг сьогодні становить приблизно третину.

Лідерство США забезпечується головним чином їхньою перевагою над іншими країнами у масштабах і багатстві ринку, рівні науково-технічного потенціалу, масштабах економічних зв’язків з іншими країнами по лінії торгівлі, інвестицій і банківського капіталу.

Сполучені Штати утримують своє лідерство й у цілому ряді інших найважливіших галузей:

— зберігають більш високий рівень продуктивності праці, заробітної плати й рівня життя взагалі;

— мають найбільший у світі науково-технічний потенціал, що в сучасних умовах є вирішальним фактором розвитку економіки й конкурентноздатності у світовому господарстві; американські корпорації міцно утримують світову першість у таких напрямах, як виробництво літаків і космічних апаратів, надпотужних комп’ютерів і їхнього програмного забезпечення, наукове приладобудування, атомна енергетика, лазерна техніка, біотехнології тощо;

— продовжують залишатися найбільшим у світі виробником високих технологій, частка яких в економіці країни щороку зростає (1990 р. — 6,1 %, 1998 р. — 8,3 %);

— утримують перше місце у світі за обсягами зовнішньої торгівлі й експорту капіталу. Багато американських монополій перетворилися на гігантські транснаціональні корпорації (ТНК), які ведуть свій бізнес по всьому світу. Правда, аналогічний процес розвивається й у зворотному напрямку. Так, японські й німецькі автомобілебудівні компанії розміщують у США власне виробництво або опановують виробничі потужності разом з американськими партнерами.

Останніми десятиліття американська економіка зіткнулася з цілим рядом серйозних проблем.

— Відходить у минуле епоха безроздільного панування США у світовій економіці. Починаючи з 70-х років у світі відбулося зрушення в напрямку триполюсної структури — поряд зі США центрами глобальної економічної діяльності стали Європа (на чолі з Німеччиною), а також Східна й Південно-Східна Азія (на чолі з Японією).

— У середині 80-х років через величезний платіжний дефіцит у міжнародній торгівлі США перетворилися з найбільшого світового кредитора на найбільшого світового боржника. (У 1996 р. дефіцит перевищив 174 млрд. доларів.)

— Проявом хворобливого стану економіки був багатомільярдний дефіцит державного бюджету й швидко зростаючий державний борг (понад 4,5 млрд. доларів).

— У післявоєнний період посилилась нерівномірність економічного розвитку. За останні 50 років економіка США пережила 9 криз.

— Серйозною проблемою залишається бідність. У 1996 р. майже 37 млн. осіб жили нижче офіційної межі бідності. У зоні високого ризику бідності опинилися діти. У 1996 р. 20 % американських дітей жили в умовах зубожіння. Високий ступінь цього ризику мають і жінки.

Політичну стабільність у країні забезпечує «середній клас», до якого належить переважна більшість американців. Саме він своїми споживчими запитами багато в чому визначає й розвиток американської економіки.

Особливості суспільно-політичного життя

На відміну від більшості європейських країн, де післявоєнна ситуація характеризувалася поворотом у настроях широких мас уліво, в США мав місце наступ правих і консервативних сил. Це, зокрема, виявилося в спробах переглянути соціальні закони, прийняті в 30-ті роки, у період «нового курсу» Ф. Рузвельта. Так, в 1947 р. був прийнятий антиробітничий за своєю сутністю закон Тафта—Хартлі, основна мета якого полягала в тому, щоб обмежити й контролювати діяльність профспілок.

Яскравим проявом правоконсервативного повороту став маккартизм — широкомасштабна антикомуністична й антирадянська кампанія, розв’язана в країні ультраправими колами на чолі з сенатором Дж. Маккарті. Ця кампанія (самі американці її назвали «полюванням на відьом») тривала в період 1950­1954 рр.

Характерною рисою внутрішнього становища США стало наростання суспільно-політичних рухів різних напрямів. У 50-ті роки в новий етап вступає рух за цивільні права негритянського населення. Його ви­знаним лідером став Мартін Лютер Кінг, молодий баптистський пастор з Алабами. Під гаслом «боротьба без насильства» він організовував акції протесту проти переслідувань і дискримінацій за расовими ознаками. У 1964 р. діяльність М. Л. Кінга на захист цивільних прав була відзначена Нобелівською премією миру. У середині 60-х років у негритянському русі виділилися угруповання, які виступили з гаслами насильницької бороть­би за свої права. Виникла організація «Чорні пантери», що проголосила своїм девізом «збройну расову війну з метою повалення капіталістичної системи». Убивство М. Л. Кінга (4 квітня 1968 р.) мало величезний суспіль­ний резонанс і викликало спалах масового негритянського руху.

У 60-ті роки стрімко зростає молодіжний рух, у першу чергу студентський. Молодь була схильна заперечувати цінності «суспільства споживання». Символом молодіжної контркультури стали джинси й рок-н-рол. Виникли різні студентські організації. Серед них найбільш помітну роль відіграло об’єднання «Студенти за демократичне суспільство» (1962 р.), що ідейно сформувало рух «нових лівих». «Нові ліві» закликали до заміни існуючої в США суспільно-політичної системи новою, заснованою на принципах рівності й соціальної справедливості. Вони вимагали припинення війни у В’єтнамі, ліквідації расової дискримінації, поваги прав національних, конфесійних та інших меншин, удосконалення системи освіти тощо. Але на відміну від традиційних лівих, які, керуючись ідеями марксизму, розглядали робітничий клас як головну рушійну силу перетворень, «нові ліві» вбачали таку силу в інтелігенції й студентстві.

У 70-ті роки масові рухи поступово припиняються. Переважна частина їхніх вимог була виконана: американські війська пішли з В’єтнаму, загальна військова повинність була скасована, расизм був визнаний поза законом, а в 1972 р. набула чинності 26-а поправка до конституції, що надавала молоді право голосу з 18 років. Спад масових рухів у країні визначила й економічна ситуація, що змінилася, — 70-ті роки стали для США «кризовим десятиліттям».

Після Другої світової війни у Сполучених Штатах продовжувала ус­пішно функціонувати історично сформована двопартійна система. При владі поперемінно були дві провідні партії країни — Демократична й Республіканська. Головне розходження між ними полягає в підходах до ролі держави в регулюванні соціальних й економічних проблем американського суспільства. Республіканці виступають за обмеження державного втручання на користь вільного підприємництва, проти високого рівня оподатковування корпорацій, відкидаючи «зловживання» економічним і соціальним плануванням. Їм притаманна свого роду «алергія» на «невиправдані», з їхнього погляду, державні витрати на соціальні програми — освіту, допомогу безробітнім і незаможним, безкоштовну медичну допомогу старим, бідним і т. д. Демократи, навпаки, є прихильниками більш активного регулювання державною владою економічних і соціальних відносин. Вони виступають за ефективне використання державного бюджету з метою розширення соціальних програм, причому першочергову увагу партія приділяє заходам щодо досягнення повної зайнятості населення. У цілому демократична партія вважається більш ліберальною, а республіканська — більш консервативною, хоча в кожній з них є своє ліберальне й консервативне крило.

Після Другої світової війни президентами США були:

Основні напрями зовнішньої політики

У другій половині 40-х — 50-ті роки, в умовах загострення «холодної війни», найважливішим напрямом зовнішньої політики США став курс на «стримування комунізму». У рамках цього курсу було запроваджено ряд ініціатив.

У 1947 р. була прийнята «доктрина Трумена», що передбачала велику фінансову допомогу Туреччині й Греції.

У 1948–­1952 рр. здійснювався «план Маршалла» — грандіозна програма економічного відновлення Європи за широкої фінансової допомоги з боку США. Реалізація цієї програми підготувала ґрунт для більш тісного військово-політичного співробітництва США з державами Західної Європи, як наслідок у 1949 р. утворилася Організація Північноатлантичного договору (НАТО).

У 1945–1949 рр. тривала прихована, але запекла боротьба з СРСР за Китай. США її програли, у Китаї встановився комуністичний режим.

Під час Корейської війни 1950–­1953 рр. під прапором ООН війська США та їхніх союзників перешкодили спробам північнокорейського комуністичного режиму захопити Південну Корею.

У 1954 р. був укладений договір про колективну оборону Пів­денно-Східної Азії (СЕАТО). 1955 р. з ініціативи США на Близькому й Середньому Сході була створена Організація Центрального Договору (СЕНТО). У цілому ж у різних регіонах світу США створили систему військових союзів, що охопила 70 держав.