Вигук

Вигук — особлива незмінна частина мови, що виражає почуття та волевиявлення, не називаючи їх. З кожним вигуком у свідомості людини пов’язується певний зміст: радість, здивування, задоволення, спонукання… Лише за деякими вигуками закріплене одне значення: тю (здивування), пхе (зневага), фу (огида). Вигуки волевиявлення передають заклик, спонукання до дії: цить, тсс, геть, тпру або слугують для привернення уваги: алло, агов. До вигуків волевиявлення зараховують й етикетні формули: добридень, пробачте, будь ласка. Вигук не є членом речення.

За походженням і способом творення вигуки поділяють на:

• Непохідні, що не співвідносяться з іншими частинами мови, а утворені з одного або кількох звуків: а! ех! ой! гей!

• Похідні, що їх утворено від інших частин мови: матінко! Рятуйте! Отаке! До похідних вигуків належать слова-оклики, якими привертають увагу: гулі-гулі, киць-киць, та фразеологізмами: хай йому грець!

Вигуки, що стоять на початку речення або в середині його, виділяють комами, якщо їх вимовляють без особливої окличної інтонації. Якщо вигук вимовляємо з окличною інтонацією, після нього як на початку речення, так і в його середині чи в кінці ставлять знак оклику. Ох! Зірка в серце впала. Вигуки о, ой, які стоять перед звертаннями і тісно пов’язані з ним інтонаційно, комами від звертання не відділяємо.