Чайка на крижині, Ліна Костенко

В цьому році зима

Не вдягала білої свити.

Часом вже й приміряла,

Та хтось її зразу крав.

Пошукала, поплакала...

Що ж робити? —

Бідувала в старій

Із тодішніх зів’ялих трав.

Як коли лютувала,

Стелила рядно ожеледиць.

Сперечалася з морем,

Несла сум’яття вітрів.

Все збиралась на силі,

Та не встигла огледіться,

Як проснулись дерева

І на Одрі лід потемнів.

Крига буйно ломилась

У відкриті двері протоки.

Лід кришився, б’ючись

об каміння берегове...

І нарешті по Одрі —

темній, широкій —

на останній крижині

самотня чайка пливе.

- Ти куди ж розігналась?

Чи бува не до самого моря?

Чайки держаться гурту,

А ти відпливеш одна.

А крижина тонка.

А крижина майже прозора...

Ну, а що, як її

Підмиє вода весняна?

у, а що, коли їй

та удержать тебе несила?

Затріщить і відломиться...

Піде вода кругами...

— Дивна людино!

Я ж маю крила.

Нащо крилатим ґрунт під ногами?