Чайка на крижині, Ліна Костенко
В цьому році зима
Не вдягала білої свити.
Часом вже й приміряла,
Та хтось її зразу крав.
Пошукала, поплакала...
Що ж робити? —
Бідувала в старій
Із тодішніх зів’ялих трав.
Як коли лютувала,
Стелила рядно ожеледиць.
Сперечалася з морем,
Несла сум’яття вітрів.
Все збиралась на силі,
Та не встигла огледіться,
Як проснулись дерева
І на Одрі лід потемнів.
Крига буйно ломилась
У відкриті двері протоки.
Лід кришився, б’ючись
об каміння берегове...
І нарешті по Одрі —
темній, широкій —
на останній крижині
самотня чайка пливе.
- Ти куди ж розігналась?
Чи бува не до самого моря?
Чайки держаться гурту,
А ти відпливеш одна.
А крижина тонка.
А крижина майже прозора...
Ну, а що, як її
Підмиє вода весняна?
у, а що, коли їй
та удержать тебе несила?
Затріщить і відломиться...
Піде вода кругами...
— Дивна людино!
Я ж маю крила.
Нащо крилатим ґрунт під ногами?