Всесвітня Історія 11 клас

Окупаційний режим у поневолених країнах. Рух опору

Нацистський «новий порядок» у Європі

У захоплених країнах, де проживало майже 128 млн. чоловік, окупанти ввели так званий «новий порядок», прагнучи здійснити головну мету фашистського блоку — територіальний поділ світу, знищення цілих народів, устано­влення світового панування.

Юридичне становище країн, окупованих фашистами, було різним. Австрію гітлерівці включили до складу Німеччини. Частина районів західної Польщі була анексована й заселена німецькими фермерами, в основному «фольксдойче» — етнічними німцями, декілька поколінь яких мешкали за межами Німеччини, при цьому 600 тис. поляків були виселені насильницьким шляхом; інша частина території Польщі була оголошена німецьким генерал-губернаторством. Чехословаччину поділили: Судетську область включили до рейху, а Богемію й Моравію оголосили «протекторатом»; Словаччина стала «незалежною державою». Югославія також була поділена. Грецію поділили на 3 зони окупації: німецьку, італійську й болгарську. У Данії, Норвегії, Бельгії, Нідерландах сформували маріонеткові уряди. Люксембург був включений до складу Німеччини. В особливому становищі опинилася Франція: 2/3 її території, включаючи Париж, були окуповані Німеччиною, а південні ра­йони із центром у місті Віші й французькі колонії входили до так званої Вішістської держави, маріонетковий уряд якої на чолі зі старим маршалом Пєтєном співробітничав з гітлерівцями.

На завойованих землях окупанти грабували національні багатства й змушували народи працювати на «расу панів». Мільйони людей з окупованих країн були насильно вивезені на роботу до рейха: уже в травні 1941 р. у Німеччині працювало понад 3 млн. іноземних робітників. Для зміцнення свого панування в Європі гітлерівці насаджували колабораціонізм — співробітництво з окупаційною владою представників різних верств місцевого населення на шкоду інтересам нації. Для утримування народів окупованих країн у покірності широко використовувалася система заручництва й масових розправ над мирним населенням. Символами цієї політики було повне знищення жителів сіл Орадур у Франції, Лідице в Чехословаччині, Хатинь у Білорусії. Європа укрилася мережею концентраційних таборів. В’язнів концтаборів змушували виконувати каторжні роботи, морили голодом, піддавали бузувірським катуванням. У цілому в концтаборах опинилося 18 млн. чоловік, 12 млн. із яких загинули.

Політика, яку здійснювали гітлерівці в різних зонах окупованої Європи, мала деякі відмінності. Нацисти оголосили народи Чехословаччини, Польщі, Югославії, Греції й Албанії «нижчою расою», яка підлягала повному поневоленню, а значною мірою й фізичному знищенню. Стосовно країн Північної й Західної Європи окупанти допускали більш гнучку політику. По відношенню до «нордичних» народів — норвежців, датчан, голландців — планувалося повне їхнє понімечення. У Франції окупанти спочатку здійснювали політику поступового залучення її в орбі­ту свого впливу й перетворення на свого сателіта.

Фашистська окупаційна політика в різних країнах Європи несла народам національне гноблення, крайнє зростання економічного й соціального гноблення, скажений розгул реакції, расизму й антисемітизму.

Холокост

Холокост (англ. «всеспалення») — найпоширеніший термін, що позначає переслідування й знищення євреїв нацистами і їхніми пособниками після приходу до влади Гітлера й до закінчення Другої світової війни.

Антисемітська ідеологія була покладена в основу програми Націонал-соціалістичної партії Німеччини, прийнятої в 1920 р. й обґрунтованої в книзі Гітлера «Моя боротьба». Після приходу до влади в січні 1933 р. Гітлер здійснює послідовну політику державного антисемітизму. Її першою жертвою стала єврейська громада Німеччини, що налічувала понад 500 тис. чоловік. До 1939 р. нацисти всіма можливими методами намагалися «очистити» Німеччину від євреїв, примушуючи їх емігрувати. Євреї планомірно виключалися з державного й громадського життя країни, їх економічна й політична діяльність заборонялася законами. Не тільки німці додержувалися подібної практики. Антисемітизмом була заражена вся Європа й Сполучені Штати. Але в жодній країні західної демократії дискримінація євреїв не була частиною планомірної урядової політики, оскільки йшла в розріз із основними громадянськими правами і свободами.

Друга світова війна обернулася для єврейського народу найжахливішою трагедією в його історії. Після захоплення Польщі розпочався новий етап антиєврейської політики нацистів. Під їхнім контролем опинилося понад 2 млн. євреїв, що проживали в цій країні. Багато польських євреїв загинуло, а все інше єврейське населення, що залишилося в живих, було зігнано в гетто — відгороджену стіною й поліцейським кордоном частину міста, де євреям було дозволено жити й самим піклуватися про себе. Два найбільших гетто знаходились у Варшаві й Лодзі. Завдяки гетто німці забезпечили себе практично рабською працею євреїв. Нестача продовольства, хвороби й епідемії, непосильна праця призводили до величезної смертності жителів гетто. Євреї всіх окупованих нацистами країн підлягали реєстрації, їх зобов’язували носити пов’язки або нашивки із шестикінечними зірками, платити контрибуцію й здавати коштовності. Вони були позбавлені всіх цивільних і політичних прав.

Після нападу Німеччини на Радянський Союз почалося планомірне загальне знищення всіх євреїв. На території Польщі для знищення євреїв були створені 6 таборів смерті — Освенцим (Аушвіц), Белжец, Хелмно, Собібор, Треблінка, Майданек. Ці табори були оснащені спеціальним устаткуванням для щоденного вбивства тисяч людей, звичайно у величезних газових камерах. Мало кому вдавалося прожити в таборі тривалий час.

Незважаючи на практично безнадійне становище, в деяких гетто й таборах євреї все-таки чинили опір своїм катам за допомогою зброї, яку вдавалося таємно роздобути. Символом єврейського опору стало по­встання у Варшавському гетто (квітень — травень 1943 р.) — перше міське повстання в окупованій фашистами Європі. Відбулися повстання в таборах смерті в Треблінці (серпень 1943 р.) і в Собіборі (жовтень 1943 р.), які були жорстоко придушені.

У результаті безжалісної війни нацистів проти беззбройного єврейського населення загинули 6 млн. євреїв — понад 1/3 від загальної чисе­льності цього народу.

Рух опору, його політична орієнтація і форми боротьби

Рух Опору — це визвольний рух проти фашизму за відновлення незалежності й суверенітету окупованих країн і ліквідацію реакційних режимів у країнах фашистського блоку.

Розмах і методи боротьби проти фашистських загарбників і їхніх по­собників залежали від характеру окупаційного режиму, природно-географічних умов, історичних традицій, а також від позиції тих соціальних і політичних сил, які брали участь в Опорі.

В Опорі кожної з окупованих країн визначилися два напрями, кожному з яких була притаманна власна політична орієнтація. Між ними йшло суперництво за керівництво антифашистським рухом у цілому.

На чолі першого напряму перебували емігрантські уряди або буржуазно-патріотичні угруповання, прагнули вигнання окупантів, лі­квідації фашистських режимів і відновлення у своїх країнах довоєнних політичних систем. Керівникам цього напряму була властива орієнтація на західні країни ліберальної демократії. Багато хто з них спочатку дотримувався тактики «аттантизму» (вичікування) — тобто берегли свої сили й очікували звільнення ззовні силами англо-американських військ.

Становище комуністичних партій в окупованих країнах було складним. Радянсько-німецький пакт про ненапад (1939 р.) фактично паралізував антифашистську діяльність комуністів і призвів до зростання антикомуністичних настроїв. До 1941 р. ні про яку взаємодію комуністів з антифашистами не могло бути й мови. Лише після нападу Німеччини на Радянський Союз Комінтерн закликав компартії до поновлення антифашистської боротьби. Мужня боротьба радянських людей проти фашизму обумовила зростання симпатій до СРСР, що послабило й антикомуністичні настрої. Прийняте в 1943 р. під тиском союзників рішення про розпуск Комінтерну дозволило комуністам діяти як самостійним національним силам й активно включитися до руху Опору. Таким чином, визначився й інший напрям в Опорі. Його очолювали комуністичні партії й близькі до них політичні сили, які самовіддано боролися за національне звільнення й розраховували здійснити глибокі політичні й соціальні перетворення після закінчення війни. Керівники цієї течії орієнтувалися на військову допомогу Радянського Союзу.

Важливою умовою розгортання руху Опору було об’єднання анти­фашистських сил. Стали формуватися загальні керівні органи руху Опору. Так, у Франції вони об’єдналися під керівництвом генерала Шарля де ґолля.

Антифашистський опір населення окупованих країн виявлявся у двох формах: активній й пасивній. Активна форма полягала у партизанській боротьбі, актах саботажу й диверсій, у збиранні й передачі союзникам по антигітлерівській коаліції розвідувальної інформації, в антифашистській пропаганді й ін. Пасивна форма опору окупантам полягала у відмові від здачі сільськогосподарських продуктів, прослуховуванні антифашистських радіопередач, читанні забороненої літератури, бойкоті пропагандистських заходів фашистів й ін.

Найбільший розмах рух Опору набув у Франції, Італії, Польщі, Югославії й Греції. У Югославії, наприклад, керована комуністами Народно-визвольна армія Югославії до початку 1943 р. звільнила від окупантів 2/5 території країни. Рух Опору відіграв важливу роль у бороть­бі з фашизмом і прискорив його розгром.

 
загрузка...
загрузка...